Історія

    Виявом прагнення Академії наук створити Інститут суспільних наук як повноцінну наукову установу було призначення першим його директором авторитетного, хоч і молодого на той час, ученого-економіста Олексія Нестеренка, згодом члена-кореспондента Академії. Приїхавши до Львова навесні 1951 p., він очолив організаційну роботу. На жаль, не виявлено докладних документальних матеріалів про той період життя інституту. Тому таке важливе значення мають свідчення першого вченого секретаря інституту, відомого літературознавця Михайла Нечиталюка, який у своїй книзі спогадів та документальних матеріалів про Михайла Возняка присвятив окремий розділ заснуванню інституту, зупинився також на подальшій роботі Возняка в установі. За його словами, свою діяльність Нестеренко почав з розмов з авторитетними вченими І. Свєнціцким, М. Возняком, І. Крип'якевичем. Було сформовано керівництво: заступником директора з наукової роботи став археолог Маркіян Смішко, вченим секретарем - молодий літературознавець М. Нечиталюк. Затверджено Вчену раду інституту, укомплектовано всі відділи.

    До інституту увійшли львівські відділи київських інститутів мовознавства та археології, що збереглися впродовж післявоєнних років, а також ліквідовані в 1946 р., а тепер відновлені відділи інститутів історії та літератури, врешті - відділ літератури й фольклору, в складі якого об'єднали літературознавців з колишніми працівниками відділу фольклору київського Інституту мистецтва, фольклору та етнографії. Через кілька років фольклористи з цього відділу перейшли до Українського державного музею етнографії та художнього промислу (нині - Інститут народознавства НАН України).

    Те, що працівники нового інституту мали на час його заснування значний науковий доробок, дозволило відразу приступити до видавничої діяльності. Було створено редакційну колегію “Наукових записок Інституту суспільних наук”, секретарем якої призначено вченого секретаря інституту. Перший том записок стосувався проблем літературознавства, другий - віддано археологам. Ним було започатковано серію “Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині”. Всі праці мали випускатися через видавництво Академії наук, заздалегідь узгоджувалося питання про включення їх до тематичного плану наступного року.

    Цілком зрозуміло, що зміни статусу установи були пов'язані зі змінами політичного режиму в країні. Етапи історії інституту якоюсь мірою співпадають і з часом діяльності окремих його директорів. Справа, напевне, не в їхніх поглядах чи особистих уподобаннях, а в тому, що вибір особи директора визначався політичною кон'юнктурою в кожний конкретний період. Коли ж говорити більш загально, то, попри наявність людей, спеціально делегованих для роботи в інституті партійними інстанціями, на початковому етапі ядро колективу становили представники старої інтелігенції, якоюсь мірою інститут навіть бував почесним “засланням” для тих, кого не захотіли допустити до спілкування зі студентською молоддю. Натомість в інституті їхні можливості впливати на громадську думку були обмеженими, оскільки всі публікації були під суворим контролем партії та цензури. Посаду завідувача історичного відділу інституту знову обійняв усунений з університету Іван Крип'якевич, відділ української літератури очолив Михайло Возняк, завідувачем відділу мовознавства був Іларіон Свєнціцький, а від 1956 р. - Лукія Гумецька. Завідувачем відділу економіки став з 1952 р. здібний економіст Михайло Герасименко, відділом археології керував вихованець Львівського університету Маркіян Смішко.

    Разом з ними фундаторами інституту слід вважати і ряд інших інтелігентів старшої генерації, таких як Марія Деркач, Степан Щурат, Антін Генсьорський, Володимир Огоновський, Іван Керницький, Дмитро Бандрівський. Ці люди переносили в новостворений інститут традиції Наукового товариства ім. Шевченка та інших українських установ, створювали навколо себе неповторний клімат інтелектуальної доброзичливості, ненав'язливо і в той же час цілеспрямовано формували атмосферу, що сприяла вихованню молодого покоління відданих науці українознавців. Поруч з тими, хто обіймав наукові посади, справжніми інтелігентами були й такі люди, як майстер фотомистецтва, один з фундаторів українського національного кіно й етнограф за покликанням Юрій Дорош, заступник директора з господарчих питань, колишній працівник Наукового товариства ім. Шевченка Дмитро Хом'як, його наступник на цій посаді Григорій Салевич.

    Представники старої галицької інтелігенції творили більшість провідних учених на початку діяльності інституту, в той же час їхніми повними однодумцями були науковці з Наддніпрянщини - Іван Романченко, Михайло Герасименко, Григорій Нудьга, Іван Цапенко, Микола Родько та ряд інших. Тактовно поводив себе на посаді заступника директора з наукової роботи Юрій Захарук, який пізніше обіймав таку саму посаду в київському академічному Інституті археології, а після того - у московському. У роки, коли повсюдно в західних областях України партійні органи насаджували недовіру до так званих “місцевих” кадрів, часто провокували третирування їх як “бандерівців”, то в інституті більшість працівників, незалежно звідкіля вони походили, були однодумцями. Вони намагалися в нових, нерідко дуже важких умовах зберегти той стиль праці і міжлюдських взаємин, які виробилися в середовищі галицької інтелігенції періоду національного відродження та в Наддніпрянській Україні часу українізації.

Сталося так, що перші чотири десятиріччя інститут працював в умовах тоталітарної держави, а останні його десятиліття припадають вже на час будівництва іншого, відкритого і в принципі демократичного суспільства. Оглядаючись на минуле, можна, поза всяким сумнівом, стверджувати: переважна більшість співробітників інституту, а значною мірою й інститут в цілому, належали до тих кіл української інтелігенції, які протидіяли процесам нівеляції культурної спадщини, відстоювали традиційну орієнтацію українців на досягнення європейської та світової культури. Тим самим науковці інституту, як і численні їхні колеги в інших наукових установах, навчальних закладах, творчих спілках готували ґрунт для тих позитивних зрушень, які завершилися безкровною національно-демократичною революцією.

    Якщо навіть у тоталітарній державі вдавалося, наперекір складній бюрократичній системі контролю і цензурних обмежень, створювати праці, що служили поширенню знань про українську національну культуру та антитоталітарну, демократичну течію в ній (козаччина, братства, початки незалежницької ідеології у Наддніпрянщині та Західній Україні, новаторські для свого часу погляди Михайла Драгоманова, Івана Франка та їхніх послідовників), то цілком природно, що, як тільки похитнулися цензурні перепони, майже всі науковці інституту стали на шлях відвертого, без обов'язкової раніше езопівської мови, пропагування ідеї права українського народу на самостійний демократичний розвиток. Приблизно із середини 1988 р. вони дедалі частіше друкували об'єктивні нариси з питань історії національно-визвольного руху в періодичній пресі, виступали на ці теми з лекціями і на телебаченні. І якщо навіть у деяких виданих під маркою інституту публікаціях, позначених 1988 р. чи 1889 р., можна знайти цитати, що ними в минулі роки маскувалися напівкрамольні думки, то це пояснюється тривалістю в той час видавничого циклу: з істотним запізненням вийшли у світ праці, подані до друку ще два-три роки перед тим.

    У політологічних та історичних працях нерідко називають першопричиною позитивних зрушень у політичному житті Східної Європи особисту ініціативу Горбачова. Такий погляд є спрощеним. Горбачов як прибічник обмеженої лібералізації режиму аж ніяк не прагнув ліквідувати партійний контроль, пустити процес демократизації на самоплив. Об'єктивна логіка, однак, призвела до того, що партійне керівництво мусило або зовсім відмовитися від змін під тиском консерваторів, або йти на дальші поступки. Такі процеси, які відбувалися повсюдно, позначились і на житті колективу Інституту суспільних наук. Більшість співробітників установи не побажала миритися з тим, що керівників нав'язували партійні інстанції, а працівники інституту не мали на це жодного впливу. Важливо, що й керівники Академії наук, зокрема тодішній академік-секретар Відділення історії, філософії і права І.Ф. Курас посприяли обранню нового директора демократично, без жодного тиску зверху. 1989 р. було проведено вибори, на які всі три кандидати: Я. Ісаєвич, М. Кашуба, Ю. Сливка прийшли з досить схожими програмами, спрямованими на кардинальне підвищення наукового рівня праць, усунення тенденційності, пов'язаної із старими ідеологічними штампами, розгортання досліджень національно-культурного життя і боротьби за українську державність. У таємному голосуванні переміг Я. Ісаєвич.

    Організаційні і кадрові зміни в інституті збіглися з періодом активізації політичного життя України. Активним учасником подій був колектив інституту. Керівником установи протягом 1988-1990 рр. був виконуючий обов'язки директора інституту Ф.І. Стеблій. В останні роки існування радянської влади інститут став місцем зустрічі активістів визвольного руху, друкарки інституту готували тексти для позацензурних видань.

    Зміни в тематиці інституту, заангажованість його в творення нової методології для гуманітарних наук відобразилися також і в зміні назви установи. Враховуючи побажання колективу й думку Відділення історії, філософії та права, Президія Академії наук постановою від 20 січня 1993 р, уточнила профіль інституту й одночасно змінила його назву. Колишній Інститут суспільних наук став Інститутом українознавства ім. І. Крип'якевича. З осені 1995 р. більшість відділів працює в новому корпусі на вул. Козельницькій, 2. У старому будинку на розі вулиць Винниченка й Лисенка залишились археологи...

Прочитати повну історичну довідку про Інститут можна клікнувши - ТУТ