6–8 травня 2026 р. у Баранові-Сандомирському (Республіка Польща) відбувся польсько-український конгрес істориків, який організували Центр Мєрошевського та Український інститут національної памʼяті. В українську делегацію включено наших колег – доктора історичних наук Миколу Литвина та кандидатів історичних наук Олену Аркушу та Любомира Хахулу.
На першій сесії розглянуто термінологічні поняття (Східна Малопольща, креси, Західна Україна, окупація та ін.), які викликають непорозуміння або емоції в польсько-українському історичному діалозі. Учасники другої сесії, серед них доктори історичних наук Мирослав Волощук та Віталій Михайловський (захистили дисертації в Спеціалізованій вченій раді нашого Інституту), розглянули інституційний вимір взаємин середньовічної Русі та Польщі, актуалізували місця спільної історичної памʼяті (особи, події, явища). На третій секції, яку модерував доктор історичних наук Віктор Горобець, проаналізовано обставини приєднання руських земель до Корони Польської; окремі доповідачі доводили, що давня Річ Посполита стала моделлю для Гетьманщини.
Під час секції «Довге ХІХ століття – взаємні джерела натхнення і суперництво національних проєктів», в якій взяла участь Олена Аркуша, історики зосередилися на таких питаннях: національна ідентичність і соціальні структури: шляхта, селянство та інтелігенція у контексті польсько-українських відносин ХІХ ст.; міфи, символи та історична пам’ять у процесі формування нації: польський та український досвід ХІХ ст.; політичні стратегії українців і поляків у ХІХ ст.: між автономією та незалежністю. Доповідачі сформували загальний образ польсько-українських відносин цього періоду, зосередившись на ключових етапах і проблемах. Доктор габілітований Станіслав Стемпєнь звернув увагу на те, що панівний галицькоцентричний підхід до аналізу польсько-українських відносин у ХІХ ст. обмежує їх ширше бачення. Остап Середа визначив суть націотворчих процесів ХІХ ст. як взаємне перетворення народів-сусідів і зосередився на подіях початку 1860-х років (польське повстання 1863 р., Валуєвський циркуляр і початок конституційних реформ у Габсбурзькій монархії) як переломних для польсько-українських відносин. Доктор габілітований Адам Сьвонтек наголосив на нерівномірності розвитку польського (намагався відродити власну державність) та українського (відстоював право на самобутність) національних рухів, звернув увагу на гібридні ідентичності та змішані шлюби і вказав на потребу розмежовувати політичну риторику й дії органів влади. Кандидат історичних наук Мар’ян Мудрий відзначив, що формально українці й поляки у ХІХ ст. перебували в однаковому становищі бездержавних народів, що робило їх природними союзниками, однак досягти порозуміння не вдавалося. На думку історика, соціальні та національні аспекти у формуванні польсько-українських відносин ХІХ ст. були тісно пов’язані, а описувати ці відносини потрібно з урахуванням як раціональних, так і емоційних мотивів.
Олена Аркуша звернула увагу на потребу ґрунтовного вивчення останнього двадцятиліття напередодні Першої світової війни, коли український і польський національні рухи поставили питання про власну державність і заговорили мовою політичної боротьби, яка за посередництвом преси йшла до масового читача. Дослідниця зауважила, що польсько-українські політичні угоди були короткочасними, попри те, що обидві сторони усвідомлювали їх необхідність, а основним питанням суперечок ставала лінія майбутнього кордону. Геннадій Корольов наголосив на потребі враховувати вплив на українсько-польські відносини імперських чинників. Під час жвавої дискусії було поставлено ще кілька важливих питань. Олександр Зайцев сформулював основну проблему польсько-українських відносин у ХІХ ст. як неможливість погодити ідеальні образи вітчизн, передусім територіально. Олексій Сокирко звернув увагу на перспективи застосування мікроісторії. Мацєй Яновський наголосив на суттєвій прогалині в історіографії, яка не дає відповіді на питання, як і чому протягом першої половини ХІХ ст. українці з рівноправного в Речі Посполитій народу перетворилися на спільноту, змушену доводити своє право на національне існування. Учасники дискусії порушували також питання про національні міфи, зокрема річпосполитський, козацький, «Східних кресів», перетворення історичного простору з увиразненням національної історії, культурну й економічну взаємодію двох народів. Загальний висновок секції полягав у визнанні тісного взаємозв’язку українців і поляків на етапі модерного націотворення, потребі вивчення імперських впливів, розширення досліджень за межі політичної історії та взаємного врахування у працях польських і українських істориків напрацювань історіографії, зокрема через переклади досліджень і базових джерел.
Микола Литвин проаналізував особливості українсько-польських міждержавних і міжнаціональних відносин під час відродження новітніх національних держав. Особливу увагу приділив складним сюжетам минулого: військовій окупації Польщі 1919 р., таборам інтернування на території Польщі та ЗУНР, пацифікаціям початку 1930-х рр., нищенню православних церков на Холмщині, політиці Польщі щодо проголошеної Карпатської України, проблемі військового та цивільного осадництва на території Волині та Тернопільшини, що прямо чи опосередковано загострювали українсько-польське військово-політичне протистояння у період Другої світової війни. М. Литвин обговорив із директором Інституту історії ПАН, професором М. Яновським та професором Ґжеґошем Мотикою (до недавна директором Інституту політичних студій ПАН) проблему відновлення Українсько-польської історичної комісії НАН України І ПАН (діяла у 1993 – 2010 рр.).
Жвавою була дискусія за участю наших колег доктора історичних наук Богдана Гудя і кандидата історичних наук Володимира Вʼятровича (захистили дисертації в Спеціалізованій вченій раді нашого Інституту) у секції, в якій актуалізовано інтерпретаційні течії історіографії польсько-українського конфлікту середини ХХ століття. Любомир Хахула взяв участь у дискусії, яка присвячувалася сучасним історичним політикам в Польщі та Україні. Заключна сесія обговорила вплив академічної історії на колективну пам'ять народів, написання підручників історії. Більшість виступаючих виступили проти створення спільного підручника для українців і поляків. Натомість М. Мудрий запропонував підготувати посібник для вчителів історії обох країн. Насамкінець організатори ствердили необхідність подальшої праці фахівців в тематичних групах та організації через два роки наступного польсько-українського конгресу.
Учасники конгресу побували на екскурсії у замку.
