23 червня 2023 р. у Луцькому державному краєзнавчому музеї відбувся круглий стіл «Волинь’1943: спільна біль» організатором якого виступив Волинський «Меморіал», а партнером заходу – відділ «Центр дослідження українсько-польських відносин» Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Його учасники, науковці та громадські діячі з Києва (Євген Магда), Луцька (Олександр Жук, Микола Кучерепа, Оксана Каліщук, Людмила Стрільчук) та Львова проаналізували передумови, перебіг та наслідки українсько-польського військово-політичного протистояння на західних землях України в роки Другої світової війни, внесли пропозиції до корегування історичної політики влади щодо комомерації трагічних подій 1943 р. на Волині. Доповідач і модератор заключного засідання завідувач відділу «Центр дослідження українсько-польських відносин» Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Микола Литвин актуалізував зовнішні чинники – російсько-радянський і німецький, які прямо чи опосередковано вплинули на ескалацію українсько-польського протистояння в 1942−1944 рр. Пропонуємо ознайомитися з основними тезами його виступу.
Російсько-радянський та нацистський чинники українсько-польського протистояння у роки Другої світової війни
Візит Президента України до Польщі у травні цього року, його виступ перед тисячами варшав’ян і українських біженців ще раз підтвердив: Україна має дбати не лише про переможне сьогодення, мирне майбутнє, але й зрозуміле минуле, до реконструкції якого треба знову долучити фахових істориків. Йдеться не стільки про козацькі війни, повстання чи союзи, а травматичну спадщину новітньої доби, яку нам треба якнайшвидше детравматизувати.
Погоджуюся із колегами, що у роки Другої світової війни на Волині і Галичині не було етнонаціонального чи міжнаціонального протистояння. Про це мені вчора у львівській маршрутці нагадала 93-річна мешканка, яка згадала про довоєнні польські часи, де діяли закони і був порядок на вулицях; місцеві поляки і українці регулярно і спільно відзначали і українські і польські національно-релігійні свята. Зовсім інакше, на її думку було за «перших Совєтів» − беззаконня, хабарництво, масові заслання українців і поляків до Сибіру, зокрема її до Норійська з температурою мінус 52 градуси. Аналогічні думки висловлював і мій тесть, в’язень сталінських таборів, який до Другої світової війни проживав у селі Магерові на Жовківщині, де більшість мешканців становили євреї і поляки. У таборі під Іркутськом він одружився із волинянкою, з якою проживали у бараковій конурці, яку щойно залишили з чистим посудом і наїдками польські в’язні, яких перекинули в інше місце.
Нагадаю, що градус напруження у взаєминах двох сусідніх народів підняли колоністи-осадники, недавні офіцери польського війська, які на початку 1920-х років отримали від влади чималі наділи розпарцельованих земель на Волині та Тернопіллі, на які претендували місцеві зубожілі селяни; чимало з них воювало у союзному польсько-українському війську 1920 р. проти більшовиків.
Підступною і жорстокою щодо місцевих мешканців – українців, поляків, євреїв, вірмен, чехів, німців виявилася політика «перших Совітів», які позбавляли всіх «визволених» права на приватну власність і вільну політичну діяльність; відтак одних заганяли у колгоспи (створено близько двох сотень), інших, неугодних, грузили у товарні потяги, які тижнями добирались до сибірських таборів. Вказані події, зокрема депортаційно-репресійні заходи влади, мародерство червоноармійців під час т.зв. «визвольного» походу за Збруч об’єктивно відображені в монографічних узагальненнях моїх колег, Володимира Барана, Миколи Кучерепи, Олександра Луцького, Миколи Литвина і Кіма Науменка, а також польських авторів Адама Качинського, Станіслава Стемпня (нині працює в архівах Львова) та ін. Зокрема відомий польський україніст із Перемишля слушно доводить, що перша «совєтизація» супроводжувалась історичними кампаніями сталінської влади, проти поляків, яких у книгах, брошурах, плакатах, листівках зображала споконвічними ворогами українців, бандитами, злодіями, гнобителями України і українців. До них зараховувалися не лише довоєнні службовці й військовики, але й звичайні ковалі, лісники, кравці, торгівельники, залізничники, служителі костелів. Компартійна влада прагнула також вилучити із публічного життя інтелігентів, кооператорів і підприємців, членів різних політичних партій і громадських організацій, надаючи певні посади особам без відповідного політичного і господарського досвіду бо такими було легше керувати. Серед ув’язнених 1939−1941 років на Волині виявилось 21 тис. поляків і майже 20 тис. українців; більшість волинських німців зуміла виїхати на захід. У цей час депортовано на схід кожного десятого волинянина. Масово конфісковано землі власників польських фільварків, костельні землі й осади колоністів.
Перші масові кровопролиття західні українці побачили наприкінці червня 1941 р., коли відступаюча на схід влада розстріляла у в’язницях Львова, Жовкви, Луцька, Рівного та інших міст регіону більше двох десятків тисяч осіб. Масакри продовжили нацисти, які наприкінці 1941 та впродовж 1942 р. розстріляли та вивезли у різні концтабори майже двісті тисяч волинських євреїв, серед яких були представники змішаних родин. До Голокосту були причетні німецькі поліційні відділи, в яких служили не лише німці, але й українці, поляки і навіть євреї, які вступили туди не стільки з ідеї, як із фізіологічних потреб – заробити харч і одяг. Відтак відповідальність за масові депортації та вбивства на початку війни несуть обидва режими – нацистський і сталінський, які згідно з пактом Молотова-Ріббентропа 1939 р. несуть відповідальність за розв’язання та наслідки Другої світової війни.
Підкреслю і те, що нацистська влада не зуміла попередити і нейтралізувати українсько-польське військово-політичне протистояння у роки Другої світової війни. Згідно з міжнародним правом вона несе відповідальність за безвладдя і безконтрольність на Холмщині, Волині й Галичині. Зрештою, нацистський і радянський чинники нерідко ставали каталізаторами вказаного протистояння. Вважаємо, що міжнаціональний чинник у ньому був мінімальним. Услід за Богданом Гудем виокремимо соціальний фактор – боротьбу за землю, протистояння з осадниками. Наявним є також політичний чинник – боротьба української і польської партизанок за відновлення національних держав із включенням до них територій між Сяном, Бугом і Збручем. На жаль, політичні проводи обох визвольних рухів хоча й вели перманентні переговори, однак так і не змогли досягти домовленостей й скоординувати свій військово-політичний потенціал проти нової російсько-радянської експансії на Україну та Польщу. (Вказану недосліджену проблему проаналізував у нашій новій монографії «За свободу. Українсько-польський діалог та спроби порозуміння» Андрій Боляновський). Як наслідок – жертвами протистояння стали не лише вояки Армії Крайової і УПА, але й десятки тисяч цивільних поляків і українців; великим був також потік біженців до Галичини. Зрозуміло, що і польські і українські військовики і невійськовики, політики несуть за це не лише моральну, але й політичну, а, можливо, і юридичну відповідальність. Зрештою, у тому протистоянні був сильний асоціальний чинник – до грабежів і вбивств долучилося з обох сторін чимало кримінального елементу, голодуючих.
Як і мої попередні колеги, ще раз наголошую на актуалізацію російсько- радянського чинника. Як відомо, нагнітанню українсько-польського протистояння сприяли збройні та ідейно-провокативні заходи перших радянських партизанських загонів (фактично особливих загонів НКВС) і частин Радянської армії, які підступили до Волині на початку 1943 р., а до Галичини – на початку 1944 року. Провокативність їх дій у трикутнику нацисти – поляки − українці прослідковується не лише на Волині, але й Галичині, зокрема на Брідщині. Провокаційний характер мали також мобілізації на Волині до польських прокомуністичних бригад.
Я не думаю, що ми сьогодні повинні знову каятися за злочини українців та України, які не були суб’єктами історії, ініціаторами тієї зловіщої війни. Юридичну відповідальність за ті злочини у першу чергу несуть ініціатори розв’язання Другої світової війни. Водночас ми схвалюємо слова про каяття, перепрошення, які ми вже неодноразово звучали від нашої влади, діячів церков, громадськості, представників Української Хельсінської Спілки. Водночас ми, представники академічної науки і вищої школи, громадських організацій повинні зробити все можливе, щоби попередити будь-яке протистояння між нашими братніми народами в майбутньому. Для нас також важливо перейняти польський досвід реформування, а також не соромитися дякувати за сотні танків, бронетранспортерів, пожежних і медичних машин, гармат, систем «Старлінк», тисячі фур з гуманітарною допомогою, які ми отримали в перший рік широкомасштабної російської агресії.
Насамкінець я знову хотів би нагадати, щоб шлях до історичної правди має йти через підготовку спільно з польськими колегами документальних збірників, організацію спільних ексгумаційних робіт, спільних комомераційних заходів на пограниччі, толеранцію публічного простору. Зауважу, що чималий досвід ексгумаційних робіт має львівське комунальне підприємство «Доля», яке за останні місяці здійснило чимало робіт на Марсовому полі у Львові, ексгумувавши майже півтисячі поховань Першої і Другої світових воєн, серед них – чимало карателів, а не визволителів Львова. Отже, історичної правди, її наповнення неконфліктогенним змістом вимагає пам’ять про безневинних жертв різних війн і локальних конфліктів на наших землях.
За матеріалами заходу ініціативна група «Волинська платформа діалогу» підготувала рекомендації до центральних органів влади та місцевого самоврядування щодо необхідності корегування політики історичної пам’яті в Україні, оптимізації українсько-польських міждержавних взаємин. Вказана дискусія має продовжитися не на регіональному, а всеукраїнському рівні.
