11–12 квітня 2024 р. у Інституті історії Варшавського університету відбулася міжнародна наукова конференція «Stosunki polsko-ukraińskie wobec rosyjskiej agresji na Ukrainę: konteksty historyczne i współczesne», в якій взяли участь провідні історики та політологи Польщі та України, серед них наші колеги із відділу «Центр дослідження українсько-польських відносин».
Доктор історичних наук Микола Литвин виступив із доповіддю «Новітня російсько-українська війна: інтерпретаційні виклики української та польської історіографії». Зокрема, він проаналізував публікації українських вчених 2014–2024 рр., в яких висвітлюються передумови, перебіг та наслідки новітньої російської агресії проти України. Насамперед виокремлено праці політологічного характеру (В. Горбулін, Є. Магда, Г. Перепелиця, В. Гулай та ін.), у яких показано характер та методи гібридної війни путінського режиму. Стверджено недостатність публікацій військово- історичного характеру, чому не сприяють закритість документів тактичного та стратегічного рівнів Сил оборони України (Збройних сил України, Головного управління розвідки, Служби безпеки України, Національної гвардії та ін.). Одним із перших вітчизняних дослідників хроніку перших восьми років війни уклав боєць АТО, історик М. Лазарович. Фаховими є публікації про Харківську і Херсонську наступальні операції 2022 р. історика А. Харука (Національна академія сухопутних військ ім. гетьмана П. Сагайдачного), які опубліковані в «Українському історичному журналі». Чималий потенціал, на думку доповідача, мають численні спогади, які друкуються у різних медіа. Витоки російсько-українського протистояння реконструйовано у книзі «Росія–Україна: зради, союзи, війни» (Львів, 2022), які вийшли за редакцією доповідача. Матеріали вказаної праці деміфологізують російські імперські наративи про багатолітню «допомогу» т. зв. старшого брата, «спільну колиску», «історичну єдність і братерство» російського і українського народів, водночас актуалізують найважливіші маркери московської воєнно-політичної експансії від середньовіччя донині, повномасштабного воєнного вторгнення путінської Росії в Україну. Авторами історико-документальних нарисів є провідні вчені НАН України – Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича, Інституту історії України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса, а також викладачі Національного університету оборони України ім. І. Черняховського, Національної академії сухопутних військ імені гетьмана П. Сагайдачного та інших закладів вищої освіти Києва, Львова, Івано-Франківська, Луцька.
У польській історіографії, як і в українській, зауважив М. Литвин переважають праці політологів, політичних експертів, фахівців з міжнародних відносин (Марек Чайковський, Пйотр Байор, Артур Грущак, Пйотр Міцкєвич, Адам Замойский, Роман Шула, Катажина Мацеєвська- Мєшковська, Адріан Тишкевич, Лєшек Шерепка, Лукаш Юренчик, Збігнєв Цєкановський, Юлія Новіцька). З військово-історичних студій відзначимо узагальнення Міхала Клімецького і Збігнєва Карпуся, які реконструювали російсько-радянські експансії від Другої світової війни до сьогодення, а також особливість російсько-українських відносин від проголошення незалежності України до новітньої російської агресії.
Кандидат історичних наук Любомир Хахула виголосив доповідь «Російські злочини щодо галицьких музеїв на початку Другої світової війни. Сучасні історичні паралелі й польсько-українська солідарність». Він реконструював початки музейної справи у Східній Галичини, які сягають першої половини ХІХ ст., коли постали приватні музеї – Музей ім. Князів Любомирських, Музей Дідушицьких, музей Бібліотеки Баворовського. Наприкінці 1930-х рр. у Львові, окрім 8 архівів, 60 бібліотек, 70 приватних колекцій, діяло 25 музеїв відмінних за національним і релігійним спрямуванням, за формами власності та юридичним статусом – державні, міські, релігійні, приватні, доброчинні, громадські. Далі ствердив, що у першій половині ХХ ст. галицькі музейні інституції зазнавали російського руйнівного впливу мінімум двічі. У роки Першої світової війни грабунку зазнали Покутський музей у Коломиї, Подільський музей у Тернополі, львівські збірки та колекції. З вибухом Другої світової війни галицький полікультурний музейний простір був практично знищений шляхом брутальної реорганізації музеїв, здійсненої радянським режимом наприкінці 1939 р. Тоталітарна влада спрямувала свої зусилля на ідеологізацію музеїв з метою пропаганди радянського ладу, частину музеїв ліквідували, інші реорганізували та тематично укрупнили. Представники радянських органів не зважали на погляди й бачення досвідчених музейних фахівців, а своїми непрофесійними діями нищили й грабувала багаті львівські колекції. Л. Хахула підкресив: історичний досвід поводження росіян із українською / польською / єврейською культурною спадщиною став особливо актуальним напередодні та під час повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 р. Адміністрації українських музеїв почали завчасу дбати про збереження колекцій шляхом переміщення пам'яток у сховища та/або евакуації в західні регіони України. За даними Міністерства культури та інформаційної політики України, від 24 лютого 2022 року до жовтня 2023-го постраждало щонайменше 1711 об'єктів культурної інфраструктури, з них 100 музеїв. Зокрема, шокуючими стали нищення Іванківського районного історико-краєзнавчого музею, Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди. Польське суспільство, розуміючи руйнівні загрози російського «визволення», активно заангажувалося в збереження культурних цінностей в Україні. На початку березня 2022 р. у Варшаві постав Комітет допомоги музеям України, який взяв на себе місію організаційної, методичної та матеріальної допомоги (документування, інвентаризація, оцифрування, необхідні матеріали та інструменти). Активно українські інституції культури підтримували партнери з Варшави, Кракова, Вроцлава, Гданська, Любліна. Пожвавилася також виставкова діяльність українських музеїв у Польщі – тимчасові виставкові проєкти не лише знайомили поляків із українською історією й культурою, але й сприяли надійному збереженню цінних історичних артефактів. Солідарність польських і українських музейників вселяє впевненість у неможливість повторення сценаріїв 1939 р. щодо музеїв як місць спільної українсько- польської пам'яті.
