Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe. Edited by Larissa M.L. Zaleska Onyshkevych and Maria G. Rewakowicz. Armonk, New York; London, England: M.E. Sharpe, 2009. 471 p. / Сучасна Україна на культурній мапі Європи. За редакцією Лариси М.Л. Залеської Онишкевич і Марії Ґ. Ревакович. Армонк, Нью Йорк, Лондон, Англія: M.E. Sharpe, 2009. 471 с.
Англомовний збірник статей «Сучасна Україна на культурній мапі Європи», що вийшов друком за участі Наукового товариства ім. Т. Шевченка, включає 26 текстів, які висвітлюють різноманітні аспекти приналежності України до європейського культурного простору (історія, політика, релігія, література, мова, ЗМІ, мистецтво). У вступній статті редактори книги американські українознавці Л. Залеська Онишкевич та М. Ревакович звертаються до питання визначення культурних меж Європи через призму політичних змін в Україні, що відбулися після розпаду СРСР. На їхню думку, проголошення незалежності 1991 р. та особливо Помаранчева революція 2004 р. продемонстрували, що «більшість населення України має сильні європейські устремління та очікує, щоб уряд демократично скерував країну в напрямку європейської реінтеграції». Редактори й автори збірника, очевидно, мали на меті представити «західному» читачеві «захоплюючу картину молодої держави, що долає своє минуле та колоніальний спадок та водночас утверджує свій голос та вибір щодо різноманітних, інколи суперечливих, реалій сучасної політичної сцени». Для цього вони залучили знаних науковців з різних галузей соціально-гуманітарного знання як з України, так і з-за кордону.
У статті, що відкриває першу частину збірника, відомий гарвардський вчений Роман Шпорлюк аналізує «західний вимір» творення новочасної України, підкреслюючи насамперед зв’язок історичних процесів у Німеччині та Україні від часу революції 1848 року до 1990-х років. Разом зі своїми сусідами українське суспільство брало участь у загальноєвропейських трансформаціях останніх двох століть. Для українських національних діячів наголошення на історичній європейськості України стало підставовим засобом доведення її окремішності від Росії.
Знаний український літератор і
Італійська українознавець з Міланського університету Джулія Ламі намагається пояснити непослідовне, обережно-прагматичне та інколи навіть упереджене ставлення західноєвропейського, зокрема італійського, суспільства та політичних еліт до змін в Україні як загальною непоінформованістю про Східну Європу, так і особливою увагою до відносин з Росією. Хоча можливість вступу України до ЄС та НАТО істотно віддалилася у часі, подальша інтеграція у ці структури залишається єдиним способом на те, щоб вийти з тіні російського фактора в загальноєвропейській політиці.
Декілька авторів збірника розглядають релігійний чинник. Оксана Пахльовська, яка у збірнику презентує одночасно Інститут літератури НАН України і Університет La Sapienza в Римі, вивчає конфесійний вплив на суспільно-політичні поділи в Україні. Так само, як і М. Рябчук, вона не погоджується з тезою американського політолога Семюеля Гантінґтона про те, що межа демократичного світу пролягає по лінії поділу між східним і західним християнством. Насправді, на думку авторки, в Україні відбулося розмежування між українським православ’ям, яке розділяє спільні демократичні вартості з західним християнством, та російським православ’ям, яке цинічно інструменталізується посткомуністичними елітами. Американський дослідник Ендрю Сороковський зосереджується на юридичних аспектах діяльності релігійних меншин в Україні та їх відповідності європейській правовій культурі. Його співвітчизниця з Університету Пенсильванії Кетрін Ваннер досліджує розвиток релігійного плюралізму в Україні, зокрема ріст кількості протестантських громад, та його вплив на національні процеси.
У кількох студіях критично співставляються українські та європейські суспільні норми. На підставі аналізу опитувань громадської думки американський аналітик Елегія Наталія Скочиляс приходить до висновку, що українська громадськість підтримує європейські вартості ліберального демократичного суспільства. Доцент Національного університету ”Києво-Могилянська академія” Мирослава Антонович порівнює державні політику та законодавчі акти щодо комуністичного минулого у ряді східноєвропейських держав та підсумовує, що у більшості з них комуністичні партії заборонені, а колишні агенти спецслужб шляхом люстрації не допускаються до державних посад. Натомість український уряд поки що не зробив рішучих кроків у цьому напрямі. Історик Мар’яна Рубчак з Університету Вальпараїсо деконструює міф «берегині», усе ще поширений в українському суспільстві, водночас вказує на появу інтелектуалів та громадських діячів, що намагаються утвердити в Україні західноєвропейську модель ґендерної рівності.
Знаний львівський літературознавець Марія Зубрицька у своїй статті узагальнює тематику другої частини збірника. Авторка підкреслює взаємозв¢зок літературного процесу й формування національної ідентичності. Вона констатує, що в українскій літературі широковживаними є метафори дзеркала й вікна, проте якщо раніше побутувало уявлення про літературу як відображення життя, то на сучасному етапі література частіше відіграє роль вікна, через яке можна побачити «Іншого». Ці процеси вказують на посилення європейського компоненту української ідентичності, що підтверджують сучасні твори, які окреслюють межі письменницьких “власних Європ”.
Лариса Залеська Онишкевич розглянула твори молодих українських
Відомий дослідник сучасної української літератури Майкл Найдан (Університет Пенсильванія) аналізує твори сучасних українських поетів, які належали до літературних угрупувань Бу-Ба-Бу, Лугосад і “Пропала грамота”. На думку автора, їх можна вважати продовженням авангардистських традицій в українській літературі. Він вказує на їхні намагання підважити усталені радянські культурні канони й на взаємозв¢язок літератури, образотворчого мистецтва та музики, що був притаманний для цього середовища.
Польська україністка Оля Гнатюк обговорює виникнення двох протилежних дискурсів в українській літературі – нативістичного (народницького, ґрунтівського) та західницького (проєвропейського, постмодерністичного). Якщо на початку 1990-х головним в українській літературі було протистояння пострадянській культурній ситуації, то з часом акценти у літературознавчих дискусіях перенесли на “безпечнішу” й традиційну для української культурної дискусії тему “свого” й “чужого”. Переломним моментом стало видання антології “Вечеря на дванадцять персон” (1997), передмова до якої ословлювала й тим уречевлювала поділ на два табори, зосереджені навколо так званих Житомирської та Станіславівської шкіл.
Ще одна польська україністка, Лідія Стефановська, описує передумови виникнення ностальгічних почуттів до Австро-Угорської імперії в колах західноукраїнських письменників, митців та інтелектуалів, які набували різних форм – від підкресленої любові до Галичини як “малої батьківщини” до політизованих сепаратистських проектів. Це викликало зацікавлення концептом Центральної Європи, інтерес до якого в інших державах регіону (Польща, Чехія) значно зменшився. Авторка детально зупинилася на творчості Юрія Анруховича, Володимира Костирка й на проекті “Федеративна республіка Україна” часопису “Ї”. На думку вченої, Помаранчева революція допомогла зняти існуючу ностальгічну дискурсивну напругу й підштовхнула до реконцептуалізації нації радше в громадянських, ніж регіональних чи етнічних поняттях.
Марко Роберт Стех з Канадського інституту українських студій в Університеті Торонто проаналізував “Рекреації” Юрія Андруховича, “Око прірви” Валерія Шевчука, “Воццек” Юрія Іздрика й “Не-ми” Юрка Гудзя. Він зараховує двох останніх до перших представників уже по-справжньому пострадянської української культурної ідентичності. Саме вони поклали початок двом тенденціям в сучасній українській літературі: асиміляції й трансформації європейських моделей та ревіталізації українських традицій.
Багато авторів збірки підкреслюють, що в українській літературі після 1991 року значна група письменників сигналізувала розрив із радянською літературною спадщиною, звернувшись натомість у своїй творчості до європейського контексту. Знаний австралійський україніст Марко Павлишин з Університету Монаш аналізує твори двох представників цієї групи – Юрія Андруховича й Юрія Іздрика. Для обох Європа є дуже важливим поняттям, проте трактують вони її по різному. Тому автор проводить одне істотне розмежування: для Андруховича Європа залишається «Іншим», хоч і знайомим та улюбленим, а в творчості Іздрика, натомість, немає відстороненості від європейського контексту.
Ще один канадський україніст Максим Тарнавський розглянув прозу Сергія Жадана й Анатолія Дністрового як представників “покоління ігрек” в українській літературі, що прийшло на зміну “поколінню ікс”. Для творчості цих письменників характерна перейнятість суспільною тематикою (на відміну від індувідуалізму георїв творів попереднього покоління, до якого автор відносить, зокрема, Юрія Андруховича й Оксану Забужко). Їхні герої прагнуть контакту й спілкування з іншими людьми, хоча водночас зазнають невдач при практичній реалізації цього бажання через дисфункційність соціуму.
Марія Ревакович у своїй статті коротко описала ситуацію з феміністичними студіями в пострадянській Україні, виклавши головні розбіжності між київським і харківським
Наступні три статті стосуються мовного питання в Україні. Харківський мовознавець Сергій Вакуленко зосередився на процесі формування “стандартної української мови” у 1920-1930 роках і після розпаду Радянського Союзу. Він демонструє, яким чином політичний контексті впливав і продовжує впливати на лінгвістичні дискусії. Стаття відомого віденського мовознавця Міхаеля Мозера є частиною його майбутньої книжки “Про тисячолітню історію української мови у Галичині”. Автор аналізує дискурс навколо “галицької мови”, що сформувався в інтернет-публікаціях російською та українскою мовами. Цей дискурс майже всуціль негативний, а часто й пейоративний. На думку автора, антигалицький дискурс насправді є антиукраїнським. Антрополог Лаада Біланюк з Університету Вашинґтон при розгляді мовної ситуації в Україні використовує теорію лінгвістичного ринку П¢єра Бурдьє. За її спостереженням, під час мовних дебатів в Україні гостро фігурувало питання якості мови. Нестабільність мовної ситуації в державі посилювала вплив цього фактора на соціальний авторитет й самооцінку мовця. З часом мовні конфлікти в Україні почали втрачати гостроту, частішають, зокрема, у медіа просторі, випадки двомовності (коли кожен із співрозмовників використовує ту мову, яка для нього зручніша). Це дає авторці підстави прогнозувати деполітизацію мовного питання й наближення української ситуації до чехо-словацької мовної взаємодії.
Культуролог Юрій Шевчук з Колумбійського університету відповідає на запитання, чому України немає в світовій кіноісторії. Стаття описує мовні стратегії, що використовувалися у радянські часи, щоб “розчинити” українську культуру, а особливо – кінематограф, у російському дискурсі. На думку автора, перекручене написання власних назв, зміна семантики слів, а також замовчування спричинилися до того, що нині Україну важко помітити на культурній карті Європи.
Американський політолог та історик Марта Дичок пропонує подивитися на зміни в українському суспільстві через призму змін у комунікативному просторі. Авторка вважає, що ті тексти, що з¢являється у ЗМІ, є відображенням громадської думки. Аналіз преси й телебачення, зосереджений навколо таких подій 2007 року, як Євробачення, обговорення Другої світової війни й політична криза, показує, що українське суспільство й далі перебуває на етапі конструювання ідентичності: частина українців однозначно пов¢язує себе з Європою, ще частина – з радянським минулим, а третя група формує гібридну ідентичність між цими опціями.
У другій статті в збірнику Марко Павлишин аналізує пісню “Дикі танці” Руслани Лижичко, що перемогла на конкурсі “Євробачення” у 2004 році, а також її сприйняття в Європі та Україні. Риторику Русланиного виступу відчитано як заклик до творення нової української ідентичності, побудованої на включенні, а не виключенні.
Професор Мирослав Шкандрій з Університету Манітоба порівнює сучасне українське мистецтво й авангард ХХ століття. Митців першої третини ХХ століття, й митців тепер об¢єднує прагнення бути визнаними в Європі. Проте існують і розбіжності. Передовсім, митці початку минулого століття були успішніші в реалізації своїх планів. Вони зосереджували свою увагу переважно на Парижі як тогочасній мистецькій столиці, тоді як географія наших сучасників набагато ширша (Європа й Північна Америка). Інша важлива відмінність – представники авангарду виступали як рівноправні співтворці мистецького напрямку, а сучасні українські митці радше творять на експорт.
У заключній статті збірника знаний американський композитор, виконавець і літератор Вірко Бейлі обговорює ситуацію, в якій перебуває сучасна українська музика. Автор охопив період 1986-1995 років, коли події в Києві, Львові та Одесі вселяли надію на появу в Україні сильної й конкуретноздатної музичної сцени. Проте цього не сталося. Автор перелічує причини невдачі й пропонує можливі способи виходу з цієї ситуації.
Загалом збірка наукових праць представляє собою важливий і цікавий компендіум культурних проблем сучасної України в їх політичному контексті, який, як видається, має на меті розтлумачити західному читачеві особливості суспільно-свідомісних процесів, які відбуваються в країні і які не завжди є зрозумілими для необізнаного західного інтелектуала, що, можливо, вперше отримує змогу відкрити для себе європейські виміри українського світобачення.
Христина Чушак, Остап Середа