14 вересня 2025 р. в Історико-меморіальному музеї М. Грушевського у Києві відбувся Всеукраїнський круглий стіл «Повернення історичної пам’яті про українців Закерзоння», співорганізатором якого стали Український інститут національної пам’яті, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Київське товариство депортованих українців «Холмщина» ім. М. Грушевського, Київське товариство «ЛемКиїв». Учасників заходів привітав директор УІНП, кандидат історичних наук Олександр Алфьоров, наголосивши на необхідності активізації пам’ятко-охоронних акцій, пов’язаних із українсько-польськими відносинами у роки Другої світової війни, депортаціями українців Закерзоння в УРСР та північні землі ПНР.
Модерував захід завідувач відділу «Центр дослідження українсько-польських відносин» Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, член Ради Львівського обласного суспільно-культурного товариства «Надсяння», доктор історичних наук Микола Литвин. Присутні історики та політологи, громадські діячі, зокрема докторка історичних наук Оксана Каліщук, кандидати історичних наук Тарас Літковець, Світлана Панкова, кандидат політичних наук Святослав Шеремета, кандидат юридичних наук Віталій Титич та ін. проаналізували передумови, хід та етнополітичні наслідки депортацій співвітчизників у 1944−1951 рр. із Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя, презентували нові видання українських та зарубіжних учених (зокрема Ігоря Галагіди, Миколи Іваника, які підготовлені під час виконання проєкту «Жертви українсько-польського протистояння 1939−1947 рр.» за підтримки Фонду катедр українознавства).
Микола Литвин актуалізував окремі дискусійні історичні проблеми, висловив пропозиції щодо подальшого дослідження теми, збереження історико-культурної спадщини депортованих співвітчизників. Зокрема, він наголосив: депортації були і є засобами репресій, інструментом національної політики тоталітарних і авторитарних режимів. Їх віддавна використовували правителі імперської Росії: насильно виселялися із Запорізької Січі вільнолюбні козаки, масово депортовувалося населення прифронтових територій у роки Першої світової війни, наприклад із Холмщини. Наступне широкомасштабне виселення – насамперед поляків (9,8 тис.), а також українців (7,1 тис.) організували у листопаді 1942 р. – серпні 1943 р. уже нацисти, започаткувавши стихійні міжнаціональні відплатні акції, до яких долучилася польська і українська самооборона. Вказану практику продовжено неоімперською владою СРСР напередодні, у час та після Другої світової війни: лише з України в 1936−1952 рр. на сталінські спецпоселення вивезено більше півмільйона «неблагонадійних» − українців, поляків, німців, кримських татар, греків і навіть сотні італійців. Лише із Закерзонського пограниччя у 1944−1951 рр. виселено щонайменше 700 тис. українців. Кремлівські верховоди наприкінці війни депортували із німецько-польського прикордоння більше 2 млн німців, куди невдовзі підселили кількасот тисяч депортованих у 1944−1947 рр. українців і поляків із Галичини. На жаль, сталінський план переділу кордонів, а відтак депортацій місцевого населення на конференціях в Тегерані, Ялті, Потсдамі підтримали союзники – керівники США, Великобританії, Франції. А тому дуже хотілося, щоби аналогічні демографічні трагедії, втрати культурно-історичної спадщини не повторилися нині на сході та півдні воюючої України.
Він ствердив, Український інститут національної пам’яті (УІНП) повинен створити реєстр/каталог пам’яток історії та культури українців у Польщі, насамперед на території українських етнічних земель – Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. До речі, добрим прикладом для катологізування українських історико-культурних пам’яток у сусідній державі може слугувати аналогічний реєстр польських пам’яток в Україні, який уклав Інститут національної пам’яті Польщі і з яким, ймовірно, знайомі фахівці УІНП. Компартійна влада СРСР про тогочасні етнокультурні втрати (репресії проти діячів культури і священників, інтелігенції, закриття духовних святинь) сусідніх народів воліла не зауважувати. Матеріали про давні і сучасні духовні святині Закерзоння зібрав львівський історик архітектури Петро Слободян. Літопис еміграції Української Народної Республіки на цих теренах реконструювали Олександр Колянчук (Перемишль), Руслана Давидюк (Рівне), Андрій Портнов (Львів). Трагедію знищених і частково відновлених українських військових меморіалів у Варшаві, Пікуличах під Перемишлем, Ланцуті, Вадовицах, Каліші, Щепйорно, Александрові-Куявському та інших місцевостях описав згаданий уродженець Холмщини Олександр Колянчук. Історію української періодики, її творців на цих теренах проаналізував польський історик українського походження Омелян Вішка (Торунь). Біографії відомих українців Варшави відтворив Роман Шагала; його дружина, полька Єва Шагала уклала рецептуру місцевої української кухні. Великий масив документів про депортації та депортованих у 1944−1951 рр. зібрали науковці із Польщі Євген Місило, Микола Сивіцький, Роман Дрозд, Богдан Гук, Ігор Галагіда, Ян Пісулінський, Гжегож Мотика та інші, а також мої співвітчизники – Юрій Макар, Віталій Макар (Чернівці), Юрій Сливка, Наталя Данилиха, Юлія Павлів (Львів), Володимир Баран (Луцьк), Олег Бажан, Володимир Сергійчук (Київ), Тетяна Пронь (Миколаїв) та інші. Михайло Козак із Перемишля, отець Богдан Прах (донедавна ректор Українського Католицького Університету) описали долі репресованих священників Греко-Католицької Церкви у Польщі після Другої світової війни. Юрій Гаврилюк відтворив давній і новітній літопис Підляшшя. Уже згаданий Михайло Козак започаткував облік пам’ятних таблиць і знаків на честь депортованих у ході злочинної операції «Вісла» 1947 р.
М. Литвин принагідно зауважив, що чекають видавця рукописи учня Михайла Грушевського − Івана Крип’якевича про його рідну Холмщину (репресії царату, церковно-релігійні трансформації, український рух у добу модернізації), які нині зберігаються у відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника.
Доповідач повідомив, що львівська мисткиня Ірина Гах нещодавно реконструювала долю українських мистецьких колекцій пограниччя, зокрема із музею «Лемківщина» у Сяноку. Вказану мистецьку експертизу треба продовжити у різних музеях Польщі. Галина Сварник описала колекції архіву Наукового товариства імені Шевченка у Львові, який в роки Другої світової війни незаконно вивезений нацистами до Польщі, а нині зберігається у Національній бібліотеці у Варшаві. Унікальні документи про репресивну політику нацистської Німеччини, влади ПНР, СРСР щодо місцевого українського населення у 1940-ві роки зібрав учасник нашого заходу Ігор Галагіда. Особливість українсько-польського військово-політичного протистояння на пограниччі у роки Другої світової війни, вплив на нього російсько-радянського і нацистського чинників дослідила Оксана Каліщук, а з польського боку – Гжегож Мотика, Гжегож Грицюк, Леон Попик та ін. Сучасну історичну політику Польщі фахово вивчають Людмила Стрільчук (Луцьк), Любомир Хахула, Олег Піх (Львів).
М. Литвин ствердив, що тема депортації ще не вичерпала археографічний потенціал. Донедавна більшість дослідників подавала депортаційну операцію «Вісла» 1947 р. як виключно злочинну акцію польського комуністичного режиму. Однак документи засвідчують, що акція «Вісла» (перша назва «Схід», близько 150 тис. депортованих) проводилася за участю польських репресивних органів, війська паралельно із аналогічними депортаційними операціями «Захід» (західні області УРСР, понад 77 тис. депортованих) і «Південь» (південні області УРСР і Молдова). Того ж 1947 р. переселено 33 тис. чехів із Волині і 12 тис. русинів-українців із Східної Словаччини до Волині. Згодом проведено ще й операцію «Північ». Режисером цих злочинних операцій виступило керівництво СРСР, а комуністичні влади Польщі та Чехословаччини їх сумлінними виконавцями.
Інформація про репресованих – українців, а, ймовірно, і поляків у 1940−1951 рр. вартувало би внести до обласних книг серії «Реабілітовані історією», якими опікуються Інститут історії України НАН України, обласні редколегії, представники облрад.
М. Литвин вважає, що до міждисциплінарних студій мають реально долучитися правники-міжнародники. Вони мали би комплексно проаналізувати тогочасне національне законодавство СРСР/Росії, ПНР, Чехословаччини, а також міжнародно-правові акти: ІV Гаазьку конвенцію про закони і звичаї на Суходолі (18 жовтня 1907 р.), Конвенцію ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (9 грудня 1948 р.), Римський статут міжнародного кримінального суду (17 липня 1998 р.), Резолюцію Ради безпеки ООН № 780 щодо етнічних чисток (6 жовтня 1992 р.). Отже, враховуючи етнополітичні та правові аспекти масових депортацій з українських етнічних теренів, доповідач ствердив, що їх потрібно кваліфікувати злочином комуністичних влад СРСР і Польщі проти людяності, оскільки вони мали примусовий характер, стосувалися групи населення за національною ознакою, проводилися за відсутності правових підстав і спричинили умисне психологічне і фізичне страждання родинам, включно з малолітніми дітьми і людьми похилого віку. Що ж до операції «Вісла» 1947 р. – завершальної масової депортації тоталітарних режимів, − то її необхідно класифікувати не лише злочином проти людяності, воєнним злочином, а й етнічною чисткою, етноцидом комуністичних режимів, бо вона мала за мету примусове вигнання населення окремої етнічної групи з визначеного району для перетворення його на етнічно однорідний. При цьому була використана мілітарна сила (армія, прикордонники, сили безпеки, міліція), погрози силових структур, антиукраїнська владна пропаганда, блокада радянсько-польського та польсько-чехословацького кордонів, що стали складовою цілеспрямованої політики польської комуністичної влади для усунення примусовими методами цивільного непольського/українського населення з Надсяння, Лемківщини і Холмщини, тобто з певного географічного регіону, а згодом його денаціоналізації. Вказана оцінка корелюється з пунктами резолюції Ради безпеки ООН № 780 від 6 жовтня 1992 р. щодо дійсних чисток у колишній Югославії.
М. Литвин зауважив, що про злочини тогочасних тоталітарних режимів нагадують пам’ятні знаки, які встановили в останні десятиліття суспільно-культурні товариства «Лемківщина», «Надсяння», «Холмщина», «Любачівщина» у Львові, Тернополі, Чорткові, Самборі, Рівному, Володимирі-Волинському, Луцьку, у підльвівському селі Сокільники, селі Мариновому на Одещині, хуторі Бескид (неподалік с. Копанки Калуського району Івано-Франківської області). На останньому 2011 р. викарбувано: «Встановлено в пам’ять примусово переселених у 1951 році українців з території Польщі, с. Устиянова Нижньо-Устрицького району. С. Маринове (Нейфрейденталь) засновано у 1818 році німцями-колоністами. Збудовано коштами внуків-переселенців…». Далі подано 159 прізвищ депортованих голів родин. Принагідно зауважимо, що багато представників цих родин змушені були запізнати радянський «рай» у колгоспах Одещини – імені Сталіна, Молотова, Дзержинського, Будьонного, Ворошилова, Куйбишева, Калініна, Ватутіна, Димитрова, Тельмана, Хрущова та ін. Лише одиницям із них вдалося прорватися через кордон до рідного с. Устиянова.
Доповідач ствердив, що необхідно реанімувати будівництво музейного комплексу культури та побуту депортованих українців при Винниківському історико-краєзнавчому музеї (під Львовом), тим більше, що вже виділено землю і погоджено основну будівельну документацію, однак затягнувся пошук бюджетних і позабюджетних коштів.
М. Литвин закликав науковців та управлінців ретельно оберігати національну топоніміку регіону. Особливо це стосується «Укрзалізниці», автомобільних туристичних кампаній, представників МЗС України, які нерідко озвучують за чужою традицією українську топоніміку (Lwόw, Chełm). Далі ствердив, що ми повинні рекомендувати нашим польським колегам уникати означень Малопольща, Східна Малопольща; у свою чергу не варто українським авторам використовувати термін Західна Україна щодо міжвоєнного часу, бо його фактично запровадила підрадянська Україна, зокрема щодо лівої партії – Комуністична партія Західної України. У добу ЗУНР, до 1923 р. український політикум використовував термін Східна Галичина, згодом − Галичина. А тому терміни Галичина і Волинь, на його думку, є найбільш прийнятними в академічному писанні, зрештою, у міждержавних відносинах.
Насамкінець М. Литвин ствердив, що наші наукові та комемораційні акції нарешті вийдуть за рамки регіональних і стануть всеукраїнськими. Він вважає, що історія, наша новітня історія буде не лише зброєю, але й терапією для кількох поколінь українців, які прагнуть краще запізнати минуле пограниччя, а також щиро і толерантно спілкуватися із сусідами-поляками у європейському домі – Європейському Союзі. М. Литвин передав нові видання Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Голові УІНП О. Алфьорову.
