https://www.inst-ukr.lviv.ua/uk/news/news/?newsid=594Андрій Дрозда. «Поезія Нью-Йоркської Групи: модернізм в епоху американської контр-культури»
Андрій Дрозда. «Поезія Нью-Йоркської Групи: модернізм в епоху американської контр-культури»
2015-04-07
2 квітня 2015 р. відбувся науковий семінар відділу української літератури, присвячений Нью-Йоркській групі поетів, доповідач – Андрій Дрозда, літературознавець, критик, есеїст, аспірант кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, який працює над дисертацією про групу.
У виступі-лекції Андрій Дрозда охарактеризував загальні естетичні риси групи, структуру та непрості взаємини між учасниками, зіставив поетичні пошуки представників групи з творчістю англомовних поетів Нью-Йорка, зокрема з поколінням бітників, розглянув політичні та мистецькі впливи на поезію та молодих, простежив конфлікт поколінь в українській діаспорній літературі.
Нью-Йоркська група поетів розвиває лінію українського модернізму, поети, що входили сюди, прагнули оновити мову української поезії, звідси походять численні експерименти з мовою, хоча їхня естетична платформа існувала лише умовно, жодних маніфестів нью-йорківці не видавали, поетична практика кожного з них була окремішнім явищем.
Похмурий Нью-Йорк був чужим містом, що не одразу і неохоче пускало до себе, «переміщені особи» з таборів Ді-Пі шукали себе та своє місце у новому світі, проте потрапляли у пастку – з одного боку, «залізна завіса» відділяла молодих поетів від світу, до якого вони не хотіли повертатися, але з яким зберігали зв’язок, з іншого – світ діаспори не завжди їх сприймав і розумів.
Погляди на групу самих її учасників спочатку були сповнені ілюзій, імпульс до об’єднання пішов від Богдана Бойчука, який разом із Юрієм Тарнавським почав гуртувати довкола себе однодумців. Юрій Тарнавський мав надію на розвиток української літератури в Америці, тому вважав за потрібне сформувати літературну школу, в якій представники Нью-Йоркської групи були б авторитетами та вчителями для молодших поколінь. Дискусія щодо нової української літератури та її розвитку в еміграції почалася ще в таборах Ді-Пі з організації МУР, у журналі «Арка», пізніше це питання розвивала організація «Слово» вже в Нью-Йорку.
Ядром групи були Богдан Бойчук, організатор та ідейний натхненник, Юрій Тарнавський, який вів естетично-ідеологічний вектор, та Богдан Рубчак. Важливими є індивідуальні історії інших учасників, наприклад Емми Андієвської та Віри Вовк.
Родзинкою групи є постать Патриції Нелл Воррен, яка була учасницею групи від самого початку до 1973 року. Її історія цікава та непересічна для української літератури загалом. Відома в колі поетів нью-йорківців групи як Патриція Килина, відрізняється від решти учасників тим, що зовсім не мала українського коріння, була американкою, але вирішила писати українську поезію. Патриція Нелл Воррен була дружиною Юрія Тарнавського, який, власне, і привів її до групи. У складі групи вона видала кілька збірок поезій, це міфологічні, загадкові тексти майже сновидні, онейричні, що зацікавило багатьох критиків, проте після її виходу з групи про неї забули, навіть представники групи говорили про Патрицію Килину дуже мало. Ймовірно, не згадували про неї через причину, з якої вона пішла від Ю. Тарнавського, а відтак і з української літератури. Насправді, це історія успіху, розрив із Ю. Тарнавським мав особисту причину, Патриція змінила сексуальну орієнтацію. Через рік після цього вона опублікувала роман «Бігун на передовій» про атлета-марафонця, що має зв’язок із тренером, і це перешкоджає йому потрапити до Олімпійської збірної США, тож він змушений боротися за свої права. Це був роман-сенсація для Америки 70-х рр., у розпал боротьби за права меншин, у провідних англомовних виданнях вийшли схвальні рецензії, готувалась екранізація роману.
Ця історія додає ще один привід до роздумів над специфікою мови Нью-Йоркської групи. Юрій Тарнавський довгий час намагався стати успішним англомовним письменником, проте йому це не вдавалося, після успіху колишньої дружини він втрачає надію отримати визнання англомовного читача. Після цього він видає збірку «Ось як я видужую», яка має певну терапевтичну роль, у ній змінюється мова його поезій, тут він щирий і зрозумілий, короткі, прозорі верлібри, зовсім не схожі на попередні експерименти.
Поети Нью-Йоркської групи, як і загалом діаспорні поети, великого значення надавали мові. Плекання традицій і збереження мови часто відбувалось у надто етнографічних, застарілих та нецікавих формах, молоді поети намагалися шукати свого голосу. Модернізуючи мову поезії, вони все ж залишалися в рамках умовностей та потреб свого середовища, мова українського поета-емігранта була його домом-мушлею. Спроби писати іншими мовами поети нью-йорківці почали робити вже після формального розпаду групи.
Зрештою ставало зрозумілим, що тяглості поколінь у діаспорі не буде, що створити справжньої школи не вдалося і проект Нью-Йоркської групи доходить свого логічного завершення, Богдан Бойчук та Богдан Рубчак намагаються законсервувати здобутки й беруться за видання антологій діаспорної літератури, творячи невеликий материк української мови на еміграції.
Разом із Олександром Фразе-Фразенком Андрій Дрозда підготували фільм «Акваріум в морі. Історія Нью-Йоркської групи поетів». Він розповідає про середовище Нью-Йорка у 60-х рр., про те, як молоді поети шукали себе і як вписувались у світ великого міста.
Після доповіді відбулось обговорення цікавої та контраверсійної теми.
Ігор Котик розпочав із провокативного питання про те, чому Нью-Йоркська група, що, за словами доповідача, мала амбіцію підкорити Олімп, була такою непопулярною.
Андрій Дрозда вважає, що їм усім просто дуже не пощастило, адже поети нью-йорківці видавали цікаві та сильні збірки, у них були поезії для різних читачів. Можливо, однією з причин був фактор часу. Молоді в діаспорі було не до поезії, вона шукала себе, влаштовувала своє життя, статечні люди, які вже мали тверду землю під ногами, не завжди сприймали новації, особливо у мові. Коли виходили експериментальні тексти, наприклад у «Сучасності», редакція отримувала листи з погрозами про відкликання передплати. Своєю чергою Ігор Котик зауважив, що теза про прагнення підкорити Олімп дещо перебільшена. З цим доповідач не зміг погодитись.
Ігор Медвідь частково підсумував думку про конфлікт поколінь між Нью-Йоркською групою та старшим поколінням у рецепції читачів: зрозуміло, що молодші мало читали, а старше покоління не сприймало їхньої поезії. Нью-Йоркська група мала сформоване коло читачів від самого початку, але це коло було замале, українці взагалі мало що читали, окрім періодики. Тим часом приходило нове покоління, яке вже більше цікавилося Америкою і сприймало себе американцями.
Оксана Загороднюк запитала, чому учасники групи так сильно трималися за неї, якщо вже на початку з’явилася тенденція до індивідуалізації?
Доповідач заперечив, що не всі представники групи дотримувались ідеї єдності. Богдан Бойчук був чудовим організатором, умів домовлятись і реалізовував ці якості, Юрій Тарнавський завжди був індивідуалістом, і якби він одразу відбувся як американський автор, усе було б зовсім інакше, про це Тарнавський пише у спогадах. Нью-Йоркська група була проектом двох людей – Тарнавського та Бойчука, а загалом їх усіх, окрім Патриції Килини, об’єднувала травма війни, втрата рідних та дому, тому таким важливим для них є екзистенціалізм та пошук сенсу життя.
Михайло Гнатюк поставив питання: «Як мова поетів Нью-Йоркської групи вплинула на розвиток української літературної мови в Україні та поза її межами?» Андрій Дрозда звернув увагу на те, що творчість цих поетів була важливою насамперед для них самих, вони хотіли мати багато читачів та поціновувачів своєї поезії, проте після розпаду групи ці автори зникли на десятки років, презентація їхньої творчості на початку 90-х в Україні відновила інтерес до поезії, але та хвиля швидко спала. Творчість діаспорян є відрубаною гілкою, вони творили в умовах замкненого простору, де мова не може розвиватись, а розглядати вплив їхньої творчості на розвиток мови зараз уже запізно.
Наталя Колтакова запропонувала розглянути творчість Нью-Йоркської групи як національний варіант екзистенціалізму чи сюрреалізму, але застерегла від спокуси просто накладати її на загальносвітовий контекст, набагато цікавіше, на її думку, спробувати простежити щось самобутнє, сприйняти українську літературу не як відставання, але й як творення свого та нового.
Андрій Дрозда відповів, що поети Нью-Йоркської групи не могли втекти від своєї ідентичності, це дуже різні поети, яких неможливо і не варто об’єднувати спільним знаменником. Вони цікаві як феномен, як конструкт, як група людей, що хотіли вирватись «за» і стати «кимось».
9 липня 2025 р. у Прикарпатському
національному університеті ім. В. Стефаника відбувся 2-ий круглий стіл
істориків, на якому актуалізовано дискусійні проблеми українсько-польських
міждержавних і міжнаціональних відносин новітньої доби, насамперед передумови,
хід та наслідки Волинської трагедії 1943–1944 рр. Модерували захід заступник
міністра закордонних справ України, кандидат юридичних наук Олександр Міщенко
та в. о. ректора Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, професор
Ігор Цепенда. На круглому столі із пропозиціями виступили наші колеги завідувач
відділу «Центр дослідження українсько-польських відносин», доктор історичних
наук Микола Литвин та старший науковий співробітник відділу новітньої історії,
кандидат історичних наук Микола Посівнич.