Наталя Колтакова про Антонича та символістів

14 травня 2015 року відбувся 15-й науковий семінар відділу української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Доповідь на тему «Від “Голови Орфея” до “Механічної голови”: Антонич і коло символізму» виголосила кандидатка філологічних наук, старша викладачка кафедри гуманітарних наук Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Наталя Колтакова.

Доповідь складалася з трьох частин-«дій» (за аналогією до дій у драматичному творі) у супроводі візуального компоненту (контекст символістського живопису), що мав значення не ілюстративне, а саме концептуальне. Шлях Антонича-поета, попри його коротке життя, – дуже місткий і сконденсований. «Голова Орфея» (картина О. Редона) – перший концепт, своєрідне символічне ядро, що вміщує ключові образи, які наснажують поетову творчість. Антоничів шлях – шлях не лише символістський, але й символічний. Звідси – прихід до «Механічної голови» (назва колажної роботи Р. Гаусмана). По суті, поет рухається від символізму до аванґарду, від естетизованої дійсності до виходу за межі мистецтва. Запропонована концепція не претендує на універсальність, це один із «ключів розуміння» Антоничевої творчості, її багатошаровості й багатовимірності. Водночас, «коло», заявлене в темі виступу, – не лише знаковий для Антонича образ, протиставлений лінійності, подібно як протиставляються міф та історія (М. Новикова), але й прийменник, що вказує на окремішність митця, який проте весь час рухається «довкола» символізму, відштовхується й наближається до нього.

Поетичне мислення Антонича типологічно суголосне пошукам європейських символістів. Ідеться не стільки про прямі запозичення, цитування «заповідей» Брюсова, скільки про природне формування поетики. У цьому контексті «сучасниками» Антоничевого світу постають Ш. Бодлер, А. Рембо, Ж. Лафорґ, Ж.-К. Гюїсманс зі своєю «біблією» декадансу – романом «À Rebours» («Навпаки»). У контексті символізму доречним виявляється погляд на його поетику через жанр книги віршів, яка, на відміну від звичайної збірки, є цілим, що твориться не сумою, а гармонією частин. У книзі віршів об’єднавчою є домінанта особистості. Перед нами метаутворення, метажанр, який ґрунтується на двох основних категоріях – ліричному суб’єкті та ліричному сюжеті. Кожна Антоничева книга віршів є естетично завершеним цілим, де важить навіть обкладинки. Недаремно авторами обкладинок до першодруків поета були відомі художники (В. Ласовський, С. Гординський) – друзі митця, яким він «довірив» передати настрій своєї поетики у формі живопису. Досить символістськими є представлені в Антонича концепти висхідного й низхідного руху, коли ліричний суб’єкт рветься до небес, але наштовхується на перепону. У цьому ракурсі важливими образами постають ракета, метеор, божевільна риба. Останній образ є складним за своєю природою – від символіки Христа як риби й середньовічного розуміння риби як втілення мовчання до бунту, виходу за межі свого середовища. Вказаний сонет живиться образністю, суголосною й А. Рембо з його «Le bateau ivre» («П’яним кораблем»), який акцентує на прагненні до вивільнення, виходу за «межу». Вельми символічним і символістським є Антоничів цикл «Зриви й крила», який надається до порівняння з картиною О. Редона «L’homme ailé ou L’ange déchu» («Крилата людина, або Впалий янгол»), де бачимо прагнення злетіти й водночас неможливість це зробити. Із Ж. Лафорґом Антонича єднає відчуття вічності й дочасності, прагнення здолати небуття.

Ліричного суб’єкта Антонича можна прирівняти до Орфея, який опиняється на межі світів, прагне здолати прірву між життям і смертю.

Органічним культурним контекстом для Антонича постає польський катастрофізм. Ідеться навіть не про безпосередній вплив, а про логічне вивершення символістської поетики, долання символізму як напряму й символічний вихід за межі естетичного й естетського до катастрофічної дійсності. Антоничів катастрофізм постає рельєфнішим у світлі категорій катастрофи, потрактованих, відповідно до первинного етимологічного значення, не лише як смерть, але й як зміна законів, спадання, та катарсису – очищення, руху вгору, піднесення. Якщо йдеться не про поетику «впливів», то близькою до поетичного мислення Антоничевих «Ротацій» виявляється «Poemat o czasie zastygłym» («Поема про застиглий час») Ч. Мілоша. Ранній Мілош і Пізній Антонич сходяться у вимірі катастрофи. Для Антонича це трагедія символічного вбивства звуку («а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку / антен червоне павутиння розіп’явши, мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки»). Своєрідна деестетизація закладена вже в самому образі ротацій як машинного друку, що слугує множенню, а не творчості, індивідуальності. Мілошів ліричний герой – молодий «badacz kształtów» («дослідник форм»), який не витримує зіткнення з соціумом.

Мистецький контекст Антоничевих «Ротацій» суголосний живопису М. Андрієнка. Близькість поета до цього художника відзначав і В. Ласовський. Та найбільш промовистим свідченням поетичного пророкування Антонича є зіставлення його «Мертвих авт» зі скульптурою франко-американського митця Армана «Вічна парковка».

Роман «На другому березі». Лірика / епіка? Життєтворчість? Перед нами насправді твір не епічний – або принаймні не зовсім епічний, – а ліричний. Вихідним пунктом цієї «дії» можуть правити слова: «Яка хижа насолода бути тільки одним звуком незбагненного капричіо…». Капричіо – музичний жанр, що лишає місце для певної грайливості, довільності. У цьому плані особливо цікаво читати рукописи роману, що перемежовуються порожніми аркушами. Виникає своєрідний простір для співтворчості, але не в постмодерному, а в символічному й символістському дусі. Щодо означення твору в рукописах як «Фрагментів із роману про життя залізничників», то воно не лише актуалізує замкнений хронотоп маленького містечка, станції, але й дає поштовх до розімкнення простору через символіку подорожі – ще один із мотивів Антоничевої лірики загалом. Роман, що належить до царини ліропрози, містить чимало символічних «ключів», смислових акцентів. У першодруку фрагментів уривок має назву «Гріх», що акцентує мотиви гріховності й праведності, характерні й для поезії Антонича. Твір перегукується з образами поетової лірики, що разом творять єдиний текст, плетиво «книги» творчості митця. «На другому березі» – роман інтелектуальний і філософський, що не суперечить природі модерної лірики, яка вельми органічно мислить абстракціями. У творі з’являються рефлексії над мовою й мистецтвом. Подібні роздуми та схожа авторська настанова на відчування й переживання витворів мистецтва наявні в романі Ж.-К. Гюїсманса «À rebours». «На другому березі», як і твір Гюїсманса, – роман «про» мистецтво загалом і літературу зокрема, що, однак, не зменшує його естетичної вартості. Автор і герой надівають свої «окуляри» – в кантівському дусі – і філігранно рефлектують над життям і мистецтвом.

Не хотілося б ставити крапку в інтерпретації й наближенні до Антоничевої творчості. Запропонована концепція – один крок на шляху розуміння, простір, що закликає до співосмислення. Адже поетове коло – не замкнений світ, а динамічна метаморфоза, що здатна варіюватися й розмикатися «без меж».

Дискусію розпочав Михайло Гнатюк, попросивши уточнити висновки концепції, оскільки вона є досить авторською.

Наталя Колтакова відповіла, що, звісно, відсутність висновків – певною мірою, загравання з аудиторією. Втім, не хотілося б ставити крапку в розпочатому осмисленні. Концепція справді є авторською, але ґрунтується на чіткій літературознавчій думці. Власне, дослідницька «кухня» (теоретичне осмислення ліропрози, естетичний антиномізм І. Канта, розуміння Антоничевої творчості у книзі Л. Стефановської «Антонич. Антиномії», теорії ліричного суб’єкта й ліричного сюжету) опрацьована в тексті дисертаційного дослідження, але в доповіді сконцентровано увагу на тому, що вньому сказано нового.

Микола Ільницький запитав про хронологічну доцільність зіставлення поетів XIX і XX століть. Адже символічність є також універсальним мистецьким явищем. Символізм «відшумів» як напрям. Науковець відзначив переконливий аналіз «На другому березі» як твору філософського.

Михайло Гнатюк порушив питання про український символізм (живопис, музика, поезія). Вказав на переконливість тез концепції, але попросив пояснити, чи зумисне не йшлося про українських символістів і відкоментувати, як поезія Антонича співвідноситься з мистецькими напрямами.

Наталя Колтакова вказала на відому цитату Антонича: «Пікассо – знаменитий маляр… Вийміть його з шухляд ізмів!». З одного боку, символізм – напрям, а з іншого – стовідсотково Антонич у символістський контекст не вписується. Це методологія розуміння, осягнення одного з пластів його творчості. Щодо часу, то він у мистецтві – категорія доволі умовна, принаймні справжні витвори мистецтва вистрибують за межі часу, долають його. Модерна лірика у цій концепції – лірика доби помежів’я, яка починається від Бодлерових «Квітів зла» і сягає XX ст. Символізм започатковує поворот до інших механізмів поетики – розтягнутої кризи, але позитивної – приходу інших категорій, іншого типу мислення. Щодо українських символістів, то залучення чи незалучення їхніх творів було дилемою. Це вибір інтерпретаційний. Адже «традиційні» українські символісти орієнтувалися на поетику попередників. Символізм Антонича, попри цитування В. Брюсова, питомий, такий, що зростає на національному ґрунті. Хотілося також розглянути Антонича в широкому контексті європейської літератури. Не ділити на європейське та українське, а працювати в межах єдиного поняття світової літератури, яке вводить Ґете.

Микола Ільницький поставив питання про те, чи може символізм відродитися після аванґардизму.

Роман Голик зауважив, що символізм – це своєрідний погляд на світ. Попросив пояснити, як із концепцією доповідачки співвідноситься те, що обкладинки першодруків Антоничевих збірок виконані у стилі не символізму, а сучасного авторові мистецтва.

Микола Ільницький вказав, що в цьому випадку йдеться радше про метасимволізм, у межах якого опиняються й середньовічний символізм, і розуміння символізму Геґеля.

Наталя Колтакова відзначила, що, справді, в концепції спрацьовує й символічна форма мистецтва в геґелівському розумінні. Та передусім згадується теорія зміни напрямів у культурно-історичних епохах Д. Чижевського, візуалізована у вигляді синусоїди.

Михайло Гнатюк запитав, де на цій синусоїді місце Антонича.

Наталя Колтакова відповіла, що Антонич перебуває у вимірі -ір, вимірі нескінченності. У концепції доповідачки термін «символістський» уживається там, де концептулізовані поняття естетики символізму (наприклад, висхідний та низхідний рух тощо). «Символічний» стосується не напряму, а мистецтва як такого. Втім, символізм як напрям парадоксальний за назвою. Мистецтво є символічним загалом, але в символізмі як напрямі категорія символу загострена, концептуалізована, постійно осмислюється. Існує також концепція «тяглості символізму», яка пояснює пізніші рефлекси цього явища. Стосовно обкладинок збірок, то вони є символічними, не символістськими, хоча обкладинки першодруків символістів теж досить прості. Символістський живопис у доповіді застосований передусім для висвітлення особливостей образності в поезіях Антонича. Втім, можна назвати цю поетику й метасимволізмом.

Роман Голик порушив питання про порівняння поезії Антонича з роботою Армана. За словами науковця, це зовсім інша культура. Тож чи доцільно застосовувати до інтерпретації речі, які з’явилися після Антонича. Чи не краще звертатися до текстів його сучасників?

Наталя Колтакова відповіла, що вирішила акцентувати не речі сучасників, а передусім загальний мистецький код. Ішлося таки про розкриття загальних універсальних механізмів, як в Антонича здійснюється мистецтво. Водночас, тут приваблює момент пророкування: Антоничева творчість – стрімкий провісницький шлях.

Микола Ільницький згадав про катастрофізм Празької школи та О. Стефановича зокрема, що репрезентує горизонтальний вимір катастрофізму поряд із вертикальним.

Роман Голик запитав, чи Антонич захоплювався символізмом.

Микола Ільницький зауважив, що доповідачка вказувала на цитування Антоничем Брюсова. Попри критику -ізмів у мистецтві, Антонич дав прекрасні характеристики напрямів (символізму, супрематизму тощо). На думку дослідника, це складна суперечність, яку доповідачка намагалася долати.

Наталя Колтакова навела приклад із синергетики, згідно з якою існує поняття точки вибору, точки біфуркації, тобто яким шляхом піти. У дослідженні був обраний шлях типологічного розгляду, типологічна парадигма. Осмислення контактів – це або наступне дослідження, або інакше, інший обшир його. Осмислення в обраній концепції, спиралось на герменевтичну настанову, за якою думка автора про твір і сенси самого твору можуть не збігатися: твір стає більшим за автора, повниться новими сенсами.