Розглянуто археологічні
пам’ятки слов’янського населення Верхнього Потисся другої половини І тис.
н. е. – історико-географічного регіону, який охоплює Закарпатську обл.
України, Кошицький й Пряшівський самоврядні краї Словаччини, область
Саболч-Сатмар-Берег Угорщини, Сату-Марський й Бая-Марський повіти Румунії.
Зазначено, що слов’янські старожитності регіону охоплюють артефакти
празько-корчакської культури (VI–VII ст. н. е.) і слов’янські
ранньосередньовічні (VIII–IX ст. н. е.), оскільки саме такий поділ
цілком відображає процеси слов’янізації регіону.
Районом поширення артефактів
першого періоду визначено територію від верхів’я Тиси до Боржави, у центральній
частині регіону – середню й нижню течії Ужа, а на заході – середню течію Торіси.
Встановлено, що слов’янські ранньосередньовічні старожитності концентруються у
верхів’ї Тиси, долинах Латориці й Ужа, лівобережжі Тиси із притоками, що
прилягає до Великої угорської низовини.
Визначено, що поселення
VI–VII ст. здебільша розташовувалися на похилих перших надзаплавних
терасах річок, їхніх приток, невеликих струмків поряд із джерелами питної води,
а поселення VIII–IX ст. – у місцях, зручних для ведення рільництва,
скотарства, занять промислами. Виявлено, що в житловому будівництві переважали
підквадратні напівземлянки, а протягом VIII–IX ст. увійшли в побут споруди
вузької видовженої й овальної форм із глинобитними печами.
Основним поховальним ритуалом
давніх слов’ян Верхнього Потисся визначено тілопальний, у якому виділяються
безкурганний (ґрунтовий) і курганний види. Частину слов’янських пам’яток
зафіксовано на слов’яно-аварських могильниках VII–VIII ст. н. е. в
північно-західній частині регіону, а у другій половині ІХ ст. туди
проникає християнський обряд.
