Проаналізовано й реконструйовано у хронологічному та логічному порядках становище закарпатських реформатів (кальвіністів) і Закарпатської Реформатської Церкви як організації в період від захоплення краю Радянською армією до смерті Йосипа Сталіна. Розкрито амбівалентну й водночас хаотичну ситуацію, у яку потрапила конфесія внаслідок входження регіону до складу Радянського Союзу, а також проаналізовано наративи влади щодо цього питання в тогочасній місцевій пресі, де в початковий період політично-пропагандивної кампанії нової влади були спроби мовою реформатів краю досягти легітимізації провладної ідеології.
Проаналізовано маловідомі й невідомі архівні джерела Синодського архіву Угорської Реформатської Церкви, Державного архіву Закарпатської обл., Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Архіву Управління Служби безпеки України в Закарпатській обл., а також спогади учасників тих подій і публікації тогочасної місцевої преси.
Зазначено, що наукова новизна роботи полягає у тому, що в українських дослідженнях історії Церков проблематика закарпатських реформатів вивчалася переважно епізодично, уривчасто, розкривалися лише окремі аспекти, не у хронологічному й історичному порядках, попри те, що історія протестантів загалом або ж баптистів як однієї з конфесій зокрема, яка мала найбільшу організацію, одержала досить широку увагу. Взято за провідний принцип дотримання хронології та простежено нагнітання антицерковної політичної пропагандивної кампанії радянської влади в місцевій пресі.
Виснувано, що після приходу радянських військ на Закарпаття церковна структура реформатів зазнала значної шкоди, а 20–25 % чоловічого населення релігійних громад під приводом участі у триденних примусових відновлювальних роботах депортували. Зазначено, що ситуацію погіршувало й те, що державну реєстрацію реформатів у 1946 р. Рада у справах релігійних культів (РСРК) не дозволила, натомість мала намір об’єднати їх з організацією Євангельських християн-баптистів (ЄХБ). Виявлено, що наприкінці 1946 р. РСРК не володіла інформацією ні про організаційну структуру реформатів, ні про їхній адміністративний поділ, ні навіть про чисельність вірників. З’ясовано, коли влада це усвідомила, то запустила процес повного аналізу конфесії, але через недовіру до бюрократії до вивчення керівного складу реформатських священників залучили КДБ. Проаналізовано, як після доповіді КДБ радянський державний механізм відмовився від ідеї об’єднати реформатів із ЄХБ, залишив їх як окрему конфесію, одночасно розпочавши хвилю масових арештів реформатського духовенства. Також виявилено, що РСРК хотіло бачити на чолі реформатів людину не просто готову до компромісів, а таку, що служитиме інтересам влади й відмовиться від традиційного принципу синоду-пробстів та узвичаєної організаційної структури. Встановлено, що після того, як це відбулося у грудні 1949 р., в особі Бейли Генчі (Béla Gencsy) на чолі Церкви опинився лояльний (із погляду влади) керівник, який прагнув урятувати релігійну спільноту, що не отримала державної реєстрації, від розпуску