На підставі ухвали Вченої ради Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України від 1 вересня 2026 р. (Протокол № ), керуючись Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку присудження ступеня доктора філософії та скасування рішення разової спеціалізованої вченої ради закладу вищої освіти, наукової установи про присудження ступеня доктора філософії» від 12 січня 2022 року № 44, 1 вересня 2026 р. утворено разову раду Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (Наказ директора Інституту № 53 від 01 вересня 2026 р.) з правом прийняття до розгляду та проведення разового захисту дисертації Литвиненко-Анпілової Людмили Романівни на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 032 Історія та археологія.
МІСТО В МОДЕРНІСТИЧНІЙ ПОЕЗІЇ. УРБАНІСТИЧНІ ВІРШІ ҐЕОРҐА ГАЙМА ТА БОГДАНА ІГОРЯ АНТОНИЧА
Вперше в літературознавстві здійснено порівняльний аналіз урбаністичної лірики Богдана Ігоря Антонича і Ґеорґа Гайма (Georg Heym). Досліджено спільне й розбіжне в семантичних кодах та характерних практиках образотворення, з яких виростає поетика обох авторів. Зазначено, що місто – визначальний топос модерністичного письменства й центральна категорія модерністичного світосприйняття, відтак у жодну іншу добу воно не користувалося такою увагою письменників, як наприкінці XIX ст. і в першій третині XX ст. Вказано, що модерне місто набуває обрисів щойно в середині XVIII ст., а модерністичне – від другої половини XIX ст. й особливо на початку XX ст. через діалектичне заперечення й подолання «просвітницького міста». Констатовано, що метафора моря й семантика стихії, зазвичай водної, характеризують експресіоністичне мовлення, а експресіоністична лірика просякнена апокаліптичними візіями; урбаністична модерністична лірика – екстраполяція внутрішнього світу (станів свідомості) на світ зовнішній. Відзначено, що негативне захоплення – визначальна риса урбанністичного дискурсу в експресіоністичній поезії; експресіоністична урбаністична лірика – романтичний бунт проти урбанізації як визначального структурного елемента цивілізаційної еволюції людства, а демонізація – основний інструмент критики міста в експресіоністичній ліриці. Особливу увагу присвячено функції памʼяті та пригадування у великоміській модерністичній поезії.
Зазначено, коли в Гайма, представника раннього експресіонізму в німецькій літературі, місто постає топосом апокаліпси, в Антонича картина міста суттєво диференційованіша. Вказано, що тематичній розмитості міських ландшафтів Гайма протистоять структурні урбанні субтопоси Антонича, головний поміж них – площа (майдан). Констатовано, що Антоничева поетика рухається від конкретного до абстрактного, його апокаліпса приземленіша, естетизованіша й ігровіша, а сурми останнього дня сурмлять на площах із конкретними назвами; місто Антонича віталістичніше, ніж у Гайма, навіть тоді, коли ліричний субʼєкт накликає на нього потоп – у ньому лунають не лише експресіоністичні, а й формалістичні та кубістичні мелодії. У дослідженні використано такі методи аналізу: текстового, паратекстового й контекстового, дистрибутивного, поетикального, семантичного, стилістичного, герменевтичний і постструктуралістський.
