ДВА «КІНЦІ СВІТУ»: АПОКАЛІПСА ЯК КОД МОДЕРНІСТИЧНОЇ ПОЕЗІЇ ТА ЇЇ ФУНКЦІОНАЛИ

Досліджено апокаліптичний код модерністичної поезії на прикладі вірша «Кінець світу» українського поета-модерніста, уродженця Лемківщини Богдана Ігоря Антонича й однойменного вірша німецького поета-експресіоніста єврейського походження, представника апокаліптичної течії в німецькому експресіонізмі Якоба ван Годдіса. Виділено естетичний, соціокритичний та есхатологічний функціонали апокаліптичного коду модерністичної поезії, проаналізовано характерні вербальні практики, висвітлено звʼязок між лексико-семантичним рівнем і рівнем поетикальної семантики. Розкрито механізми образотворення, виділено притаманні апокаліптичному мовленню образи, здійснено детальний образно-семантичний, контекстний і культурно-історичний аналізи апокаліптичної тематики, визначено культурно-референційне поле апокаліптичного коду модернізму.

Вказано, що експресіонізм піддає релігійну апокаліпсу потужній реінтерпретації, з одного боку, секуляризуючи релігійний аспект, з другого – суттєво розширюючи референційне поле введенням знаків і символів інших культур, вірувань, міфологій, а також синтезуючи на їхній основі нову апокаліптичну візію, яка, не покидаючи художнього простору, не претендує на ту якість, що була визначальною для християнської апокаліпси. Стверджено, що експресіонізм перетворює апокаліпсу з есхатологічної невідворотності на місткий, семантично насичений культурний код як сукупність символів і смислів, а також їхніх комібнацій, що через мову (мову слів, мову зображення, мову просторових обʼєктів, мову акустичних і візуальних одиниць) генерують певну картину світу.

Досліджено випрацювану в експресіонізмі формально й образно розмаїту, субстанційно, однак, гомогенну поетику апокаліптичного візіонерства. Встановлено: 1) апокаліпса апелює до стихій, повертає світ, зокрема світ образного мовлення до есенційного – води і вогню, грому небесних височин і гуркоту земних глибин; 2) на природні стихії накладаються знаки та символи культури, відбувається динамізація останніх, мета якої – їхнє остихійнення, залучення в апокаліптичний алгоритм; 3) символи і знаки культури втрачають нарощену сторіччями стабілізаційну семантику й повертаються до нуртливої есенційності.

Відзначено, що, по-різному вирішуючи естетичне завдання, «Кінець світу» Богдана Ігоря Антонича і «Кінець світу» Якоба ван Годдіса по-різному пропорціонують соціокультурний та есхатологічний функціонали.