Вперше
комплексно проаналізовано закономірність художнього світу, розбудованого в ліриці
І. Римарука.
Зʼясовано
статус логодицеї в Римарукових віршах. Зазначено, що досі ця проблематика не
ставала предметом спеціального дослідження, щоби здобути принагідні власне
поетологічні та компаративні інтерпретації.
Згідно
з обґрунтованою концепцією, у доробку цього письменника, одного з лідерів
літературного покоління 1980-х років, акцентовано на міфі про життєдайність
мовлення: ідеться про прагнення персонажів
налаштовуватися на відповідну комунікативну стихію з дотриманням культу слова.
Звернено
увагу на те, що настанова на розгортання логодицеї породжує подієвий ланцюжок,
позначений низкою особливостей у творах, що належать до різних періодів: у 1980-х
– на початку 1990-х років (книжки «Висока вода», «Упродовж снігопаду», «Нічні
голоси») на передньому плані окреслено захист самодостатнього слова, який здійснює
ліричний субʼєкт-ентузіаст; наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років (розділ
«Видіння» з вибраного «Діва Обида») активніше осмислено виклики для тексту,
сповненого автентичних сенсів, та його прибічників. Урешті, подано аргументи на
користь того, що у збірці «Бермудський трикутник» і великою мірою в посмертному
виданні «Божественний вітер» апробовано відкритість мови до повсякденних реалій
з уникненням цілковитої профанності.
Доведено,
що І. Римарук послідовно виявляв винятковий інтерес до пошуків гармонії
між усним мовленням і письмом, нюансував (подекуди парадоксально) поліфонічність
розмовно-побутової лексики, спостерігав амбівалентність текстуалізації світу.
При
цьому результатами дослідження підтверджено, що найзначущіший сюжет у поезії
вісімдесятника незмінно ґрунтується на пробудженні творчого імпульсу й ідеалізації
«гордих літер» (образ із медитації «Якщо я помиливсь...» зі збірки «Упродовж
снігопаду»).