Констатовано, що історіографія (грецьке ίστορία – оповідання, розповідь) – галузь,
яка вивчає історію історичної науки, науковий історичний дискурс, займається
студіями над минулим, історичними наративами з певної проблеми або теми.
Зазначено, що історична
проза як частина національної літератури – невідʼємна частина культурного буття
модерних націй, одне із завдань якої – формування культурної пам’яті великих
груп, що творять національні простори, структурують минуле і зберігають його
повноту й неповторність. Зауважено, що історична проза народжується на межі
двох наративних стратегій: історіографії, завдання якої – відтворення
«справжнього минулого», та красного письменства як особливого засобу освоєння
світу.
Стверджено, що в
українській літературі історична проза в усі періоди свого існування намагалася
найчастіше художньо конструювати минуле як націєтворчий міт (апофеозом цих
тенденцій власне стала історична проза української еміґрації ХХ ст.).
Заакцентовано на тому, що
між мистецтвом і наукою, між художньою літературою (насамперед історичною
прозою) й історією, існує корелятивний зв’язок: перше освоює світ через
мистецькі образи, через художнє його освоєння, друга шукає логічного пояснення
закономірностей Універсуму.
Зауважено, що автор
історичного роману, на відміну від історика, не може претендувати на всеохопне
уявлення про дії окремих осіб, народів, вплив природних чинників на рух
історичних подій. Простежено, що письменник шукає свою перспективу: він прагне в
художній формі, через зображення подій минулого, реконструйовані людські вчинки
й помисли, які він вигадав (зокрема й у межах сучасної йому наукової парадигми),
створити свій художній взірець певної доби.
Виснувано, що мистець
претендує на право по-своєму трактувати минулі події, наповнювати їх
антропологічною перспективою, і такий підхід дає змогу письменникові не тільки
досягати власних потрактувань суспільно-політичних устремлінь, а й робити
власні історіософські узагальнення, творити власне бачення історичного
розвитку.