Розглянуто
життєвий і творчий шлях поетки Наталі Лівицької-Холодної у контексті її
еміграції; проаналізовано творчу індивідуальність авторки з її темами,
оригінальним образним світом, неповторною манерою письма. Осмислено феномен
«тільки емігрантки», помножений свідомістю вирваного з корінням з рідної землі
роду. Зазначено, що саме відчуття втрати минулого, філософська сфокусованість
на образі України стають визначальними для творчості Н. Лівицької-Холодної
після Другої світової війни.
Констатовано,
що поетичні тексти авторки, які інтерпретовано у статті, вражають глибинними
осягненням усіх регістрів людської душі, відтворюють її складну життєву дорогу,
сповнену болісних пошуків творчого і жіночого «я» на неприхильних просторах
чужини. Зауважено, що еміграція для Н. Лівицької-Холодної – її хресна
дорога, її Голгофа, тому й вірші сповнені болем розчарувань, екзистенційними
рефлексіями, невтомним пошуком сенсу буття.
З’ясовано,
що перша збірка Н. Лівицької-Холодної «Вогонь і попіл» подарувала
українській літературі особливу поезію – еротичну, з нахилом до психологізації
почуттів ліричної героїні. Вказано, що її яскраво виражена європейськість
проявилася через модерність поетичного письма – вдалий синтез неокласичних,
неоромантичних, експресіоністичних і сюрреалістичних ознак. Виявлено, що дуже
часто поетка переносить свої переживання з площини особистісної на обрії з
патріотичною мотивацією, а історичні події перетворює у міф з метою
відображення кардіограми надчуттєвих емоцій. Спостережено, що невимовний біль
від розлуки з рідною землею, патріотична невтоленість – така тематична
настроєвість другої збірки «Сім літер». З’ясовано, що своєрідним підсумком
творчості Н. Лівицької-Холодної стала книжка «Поезії, старі і нові», у
якій відтворено особисту драму поетки, спровоковану другою еміграцією та руїнами
Європи на тлі світової катастрофи духу, породженої трагедією Другої світової
війни.