Розглянуто франкознавчі
студії Миколи Ільницького, знаного й авторитетного історика літератури,
теоретика, літературного критика. Констатовано, що в науковому доробку вченого
дослідження творчості Івана Франка займає значне місце. Вказано, що спадщина
письменника по-справжньому зацікавила М. Ільницького ще в його студентські
роки, коли сумлінно перечитував 20-томне зібрання творів, писав курсові роботи і
їздив читати лекції про нього, відвідував ті місця Дрогобиччини та Турківщини,
де бував І. Франко. З’ясовано, що звернення дослідника до постаті письменника
було спершу принагідне, спорадичне, а від 1986 р., коли в журналі
«Жовтень» (тепер – «Дзвін») опубліковано працю «Все, що мав у житті: Повість
“Перехресні стежки” в світлі авторської особистості», стало постійним.
Виявлено, що зближення образу головного героя з постаттю автора в романі, що
його догледів дослідник, вивело його на ліричну драму І. Франка «Зів’яле
листя», вивчення якої під новим кутом зору тоді активізувалося. Зазначено, що,
з огляду на виразну співвіднесеність образу автора й героїв ліричної драми та
роману «Перехресні стежки», учений віднайшов чимало спільного, тож з’явилася
розширена й поглиблена студія «Все, що мав у житті: Повість “Перехресні стежки”
і лірична драма “Зів’яле листя” в світлі авторської особистості». Зауважено, що
у збірці франкознавчих студій Миколи Ільницького «Іван Франко: антиномія
природи і духу: Розвідки, інтерпретації», яка вийшла друком 2023 р., її
волею автора не випадково опубліковано на чільному місці. Описано, що під обкладинкою
цієї книжки зібрано 19 праць, кожна з яких в уяві читача розкриває нову
грань дослідника-франкознавця, який уміє добачити те, що до нього не вдавалося
нікому: віднайти суголосні мотиви у творчості різних письменників (І. Франка
й Й. В. фон Ґете, І. Франка й А. Міцкевича, І. Франка й
Г. Хоткевича); наблизитися до розкриття секретів Франкової творчості
(завуальовані звернення до міфологізму, фольклору, символіки тощо); вибудувати
свою, глибоко особистісну лінію пізнання та інтерпретації тексту митця. Звернено
увагу на те, що М. Ільницький-франкознавець порушував непрості й
суперечливі проблеми «вічних огнив духу» у взаємозв’язках із природою; його студії
написано впродовж досить тривалого проміжку часу, проте жодна з них не втратила
своєї актуальності та демонструє читачеві «скарб чуття багатий» їхнього автора.
Виявлено, що
дослідник застосовував різні підходи та методи аналізу матеріалу:
компаративістичний, герменевтичний, психологічний, close reading, історико-літературний тощо, що дає змогу збагнути
сутність літературного явища, зіставити її з однотипним феноменом з інших
літератур, з’ясувати тонкощі психології творчості, світоглядні й естетичні
складники еволюції Франкового творчого шляху, осмислити філософію існування
людини, митця, соціуму, нації. Виснувано, що завдяки широкій ерудиції кожну
проблему М. Ільницький розглядав широкому літературному (ширше –
гуманітарному) контексті.