Загальний образ цих подій вписаний в українсько-польські взаємини ХХ століття як одне з “важких питань” відносин двох сусідніх народів. У центрі тогочасних стосунків стояло питання зіткнення політичних програм, стратегій і дій українського і польського визвольних рухів, спрямованих на усунення гітлерівської окупації й відбудову незалежних держав. Напередодні розгрому Німеччини обидва визвольні рухи – український і польський – прагнули забезпечити реалізацію своїх політичних програм, але не спромоглися домовитися між собою про спільну боротьбу. Крім того, нагромадився великий обсяг взаємних претензій і звинувачень, підсилюваний провокаційною діяльністю німецької окупаційної влади та радянського підпілля, що намагалися перешкодити українцям і полякам відбудувати незалежні держави. Польське підпілля, кероване еміграційним урядом у Лондоні, категорично відмовилося визнати права українців на створення незалежної української державності на західноукраїнських землях, вважаючи ці землі невід’ємною частиною Польщі. Часткові зіткнення між українським і польським підпіллям на всьому українсько-польському пограниччі, що мали місце від 1939 р., з 1943 р. почали переростати у збройний міжетнічний конфлікт за участі збройних формувань і цивільного населення. За таких умов для українського руху виник т.зв. “антипольський фронт”, який тогочасне керівництво українського націоналістичного підпілля (ОУН) вирішило ліквідувати силовими методами: шляхом витіснення польського населення з теренів Волині і Галичини за допомогою загонів УПА в рамках т.зв. “антипольської акції”.
Внаслідок збройних акцій українського підпілля, в яких загинуло чимало цивільного польського населення і було знищено багато осередків польського культурного життя на західноукраїнських землях, розгорнулася справжня війна між українськими і польськими збройними формаціями та цивільним населенням з метою встановити контроль над згаданою територією. У ній загинуло також багато членів українського підпілля та цивільного українського населення, було знищено чимало українських населених пунктів. Ця війна тривала до 1947 р., коли радянська влада і польська комуністична адміністрація спільними зусиллями із застосуванням збройних сил і депортацій населення завдали нищівних ударів українському визвольному рухові на теренах УРСР та Польщі.
Трагічне зіткнення українського і польського визвольних рухів на терені західноукраїнських земель в роки Другої світової війни мало тривалі й драматичні за характером передумови, пов’язані із боротьбою за домінування в Галичині, на Волині, Холмщині і Підляшші в ХІХ і першій третині ХХ ст. Ці терени з переважанням українського населення перебували в орбіті великодержавних інтересів польської еліти, котра прагнула включити їх до майбутньої польської держави, спираючись на традиції “історичної Польщі” й нехтуючи зростаючим українським національним рухом. Боротьба між цими рухами, до якої було втягнуто маси українського і польського населення, містила чимало трагічних сторінок – зіткнень, війн, замахів, протистоянь. У ній український табір зазнав відчутних поразок, але не змирився з ними і продовжував боротьбу, чекаючи догодного моменту. Друга світова війна створила новий шанс для українців, яким вони намагалися скористатися. Проте опинилися перед потужною протидією, в тому числі з польського боку. Український революційний національний рух, очолюваний радикальними націоналістами з-під знаку ОУН, зумів сконсолідувати українські маси й виступити з державницькою програмою в несприятливих умовах найбільшої могутності своїх супротивників – комуністичного СРСР і нацистської Німеччини. У нерівній боротьбі він зазнав поразки під ударами репресивної машини Радянського Союзу, польської прокомуністичної влади. Але внаслідок цього і Польща втратила сувереніте й опинилася під контролем СРСР.
В останні двадцять років в Україні та Польщі стали приділяти все більше уваги подіям Другої світової війни, прагнучи зрозуміти насамперед їх причини і природу. До того часу тема українсько-польського конфлікту залишалася цілком забороненою в обох країнах. Водночас з польської сторони все більш активну роль почали відігравати комбатантські і т.зв. “кресові” кола, котрі наголошували на виключно українській вині за трагедію, що сталася наприкінці війни на Волині і в Галичині, вимагаючи однобічного вибачення від України, засудження і покарання учасників “антипольської акції”, передусім ОУН і УПА, не беручи до уваги ані обставин війни, що точилася, ані нагромадженого вибухового потенціалу серед українського населення, ані його прагнень до незалежної національної державності, ані суму і болю українців над могилами своїх жертв війни. Їх не задовільнили офіційні українсько-польські документи, схвалені у липні 2003 р. президентами і парламентами України і Польщі з нагоди 60-річчя трагічних подій, в яких наголошувано на обопільних жертвах міжнаціонального конфлікту.
Власне у 2008 р. з польської сторони пролунали досить потужні голоси про ревізію попередніх документів щодо трагедії українсько-польського конфлікту на західноукраїнських землях. Хоча урядові кола Польщі намагалися в тій чи іншій формі злагодити ці голоси, однак вони сприяли проведенню урочистостей на відзначення 65-их роковин Волинськох трагедії на високому рівні (були задіяні канцелярія Президента Польщі, офіційний Інститут національної пам’яті). Урочистості складалися з двох частин: “оглядової наукової конференції” з приводу “65-ої річниці екстермінації польського населення на Східних Кресах, здійсненої українськими націоналістами”, організованої Світовим союзом вояків Армії Крайової та Інститутуом національної пам’яті РП, а також урочистого вшанування пам’яті поляків, що загинули в українсько-польському конфлікті на Волині.
Конференція пройшла 10 липня 2008 р. в Музеї колекції папи Йоанна Павла ІІ у Варшаві. У ній взяла участь невелика група польських фахових істориків, а також два представники з України (професори Л.О.Зашкільняк і І.І. Ільюшин). Основну масу учасників “наукової конференції” (близько 250 осіб) складали ветерани 27 Волинської дивізії АК, а також вихідці з т.зв. кресів, зокрема Волині і Східної Галичини, переважно люди старшого віку. Тому запроєктований організаторами “науковий характер” дискусії на конференції був лише частково втілений у життя: після першого тематичного блоку, присвяченого причинам і тлу українсько-польського конфлікту в 1939-1947 рр., у виступах промовців все більше проявлялися емоційні пов’язання і антиукраїнські тенденції.
Перед початком обговорення запланованої тематики було проведено презентацію нових видань Інституту національної пам’яті РП з українсько-польської тематики. І.Галагіда презентував великий том нарисів і документів, що представляють життя і діяльність греко-католицького священика Василя Гриника (“Шпигун Ватикану”. Греко-католицький каплан о. Василь Гриник”, Варшава, 2008), який показує складний життєвий шлях цього українського священика на західноукраїнських землях, згодом – у післявоєнній Польщі. Книга загалом відбиває діяльність о. В.Гриника, який стояв на українських патріотичних позиціях і намагався шукати порозуміння між поляками та українцями.
Два прокурори з ІНП РП (Р. Ігнатьєв і А.Кура) презентували видання ІНП “Злочини минулого. Том 2: Людобуйство” (Варшава, 2008), в якому зібрано різні матеріали про злочини проти поляків, а також вміщено статті з обговоренням різних правових термінів, які використовуються в літературі стосовно різних подій в історії українсько-польських відносин. Хоча в збірнику акцентовано увагу на теоретично-правових питаннях, однак більшість авторів, насамперед знаний професор Р.Шавловський, схиляються до думки про потребу в майбутньому дійти до міжнародного визнання дій українського підпілля проти польського населення на Волині і в Галичині як до акту “геноциду” проти польського народу.
Третю книжку ІНП РП під назвою “Кресова книга справедливих 1939-1945. Про українців, що рятували поляків, підданих екстермінації з боку ОУН і УПА” презентував її упорядник др. Р. Нєдзєлько з ІНП, який зібрав розрізнені матеріали про допомогу полякам з боку українців під час українсько-польського конфлікту і представив їх як документи (переважно спогади).
Перший блок проблематики конференції торкався причин і тла українсько-польського конфлікту в 1939-1947 рр. З основною доповіддю виступив професор Торунського університету В Резмер. Він загалом у спокійних тонах змалював глибинні причини і тло, в яких розгорнувся українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни, вказав на український національно-визвольний рух як рух за людські і національні права. Разом з тим, він акцентував моменти, пов’язані з антипольською акцією ОУН і УПА, яка коштувала життя багатьом невинним полякам на “кресах” і не може бути нічим виправдана.
У цьому блоці співдоповідь виголосив професор Ч. Партач, який оперував багатьма ненауковими термінами та емоційними висловлюваннями (на кшталт, “фашистські банди УПА” і “фашистська ідеологія ОУН”, будівництво “української фашистської держави” і т.п.), поклавши головну вину за українсько-польський конфлікт на “фашистську ідеологію українського націоналізму”, що її сповідували члени і симпатики ОУН.
Співдоповідь професора Л.Зашкільняка в цьому блоці мала на меті в дуже скороченому варіанті показати внутрішні та зовнішні причини радикалізації українського національного руху в першій половині ХХ ст. з наголосом на необхідності засудження характеру антипольської акції ОУН і УПА, а не всього українського національного руху та визвольних прагнень українського народу. Відповідальність за нагнітання напруженості в українсько-польських стосунках на окупованих теренах і вибух конфлікту, на його думку, треба покласти на авантюристичну політику тогочасних провідників українського і польського визвольного руху, які не змогли досягти бажаного компромісу і недооцінили зовнішніх загроз для обох рухів. Документальні матеріали, як ствердив референт, свідчать про те, що конфлікт досить швидко переріс у міжетнічну українсько-польську війну, в якій гинули і українці і поляки.
Після першого блоку питань виступила шеф канцелярії Президента Польщі міністр А. Фотиґа, яка намагалася перевести дискусію в річище сучасної політики й акцентувати увагу на необхідності подолання емоційних оцінок минулих подій, врахування інтересів сучасного союзу і партнерства Польщі та України в нинішній і майбутній Європі. Деякі її слова, де йшлося про життєву необхідність такого союзу і приязні, викликали в залі недоброзичливий гамір.
Розгляд подальших блоків проблем, винесених на розгляд конференції, проходив зі спалахами антиукраїнських висловлювань, вживанням образливих для українського народу епітетів. Тон таким виступам задала др. Л.Куліньска, яка в емоційній формі говорила про “страшні вбивства” поляків українцями і неможливість забуття та пробачення минулого. Співреферат проф. І.І. Ільюшина був присвячений критиці багатьох положень реферату Л.Куліньської, зокрема щодо довільної інтерпретації нею відомих загалу документальних матеріалів та емоційної форми виступу. Співдоповідач з польської сторони проф. М. Клімецький не прибув на конференцію.
Надалі розгляд проблематики конференції вилився в майже суцільне звинувачення українців і ОУН та УПА в здійсненні “геноциду” проти польського народу. Найбільш гострим в цьому відношенні був виступ проф. Р. Шавловського, який намагався підвести під волинські події термін “геноцид геноциду”, “понадзлочин”, протиставляючи навіть політику гітлерівських окупантів діям українських націоналістів і вважаючи, що винищення польського населення на Волині і в Галичині заслуговує на окреме, поки що невідоме, визначення. Він закінчив доповідь вимогою до Президента і уряду Польщі піднести це питання перед українськими урядовими чинниками і домогтися визнання злочину й офіційного вибачення за нього (напевно, теж і відповідної компенсації).
У виступах прокурорів ІНП РП (А.Кура, П.Зайонц) містилася досить заплутана характеристика минулих подій і посилання на недостатність доказів, фактів та свідчень, котрі б дозволили успішно провадити кримінальне розслідування проти представників українського підпілля ОУН і УПА. Неочікувано спокійною і виваженою була доповідь знаного дослідника проблематики Е.Сємашко (авторки першого видання документів про “людобуйство на Волині”, 2000) щодо втрат польського населення. Спираючись на документи та їх аналіз, вона визначила приблизні втрати поляків на Волині за весь період гітлерівської окупації на 60 тис. осіб (з підтвердженими даними для 34 тис. осіб) і закликала продовжувати вивчення цього питання. На жаль, як доповідач, так згодом й інші промовці говорили тільки про польські втрати на основі виключно польських документів, переважно т.зв. реляцій (спогадів), не беручи до уваги українських матеріалів. Тому в підсумкових підрахунках втрати польської сторони виявилися дещо завищені, а української – занижені.
Обговорення блоку питань про роль церкви в українсько-польському конфлікті пройшло досить спокійно, увага зосереджувалася на втратах служителів костелу і церкви з обох сторін та їх пастирській діяльності серед вірних. Польський дослідник М.Кшиштофіньскі зачитав доповідь кс. професора Ю. Волчанського про позицію католицького костелу в період конфлікту, наголосив на втратах серед польських священників в ньому. Доц. Ґданського університету І.Галагіда показав втрати серед греко-католицького кліру, підніс питання ставлення ієрархів греко-католицької церкви і, зокрема, митрополита Андрея Шептицького до українсько-польського конфлікту, які засуджували екстремістські прояви в українсько-польській боротьбі.
Чимало односторонніх антиукраїнських висловлювань пролунало під час т.зв. “дискусійної панелі”, в якій взяли участь тільки польські дослідники і комбатанти. Можна зрозуміти емоційну насиченість їхніх виступів, в яких наводилися описи нападів і вбивств, але трудно змиритися з тою односторонністю образів і оцінок, що приписувалися українським повстанцям і населенню, небажання хоча б найменшою мірою спробувати зрозуміти позицію протилежної сторони. Лунали вимоги до української сторони принести офіційні вибачення за “різню поляків на Волині і в Галичині”, без яких неможливе порозуміння і поєднання двох сусідніх народів. У найбільш емоційних виступах містилися звинувачення на адресу ОУН і УПА, котрі “не були визвольним рухом, а бандою фашистських злочинців” і т.п. Мали місце не поважні висловлювання на адресу Президента України, який нагороджує державними нагородами і присвоює звання “героя України” знаним “фашистським бандидам і міжнародним злочинцям” (Щ.Сєкєрка, кс. Т.Ісакович-Залескі та ін.). На цьому фоні поміркованим і виваженим голосом став виступ професора В.Філяра, який торкнувся потреби подальшого вивчення багатьох аспектів українсько-польського протистояння в реґіональному та порівняльно-європейському вимірах.
На другий день, 11 липня 2008 р., відбулися урочистості біля пам’ятника воякам 27 Волинської дивізії АК на Волинському сквері у Варшаві. Вони були організовані на урядовому рівні і включали виголошення листа Президента РП Лєха Качиньського, нагородження деяких ветеранів і кресовців урядовими нагородами, військовим салютом, покладанням квітів на могилі жертв “українських націоналістів” від урядових інстанцій (Президент, уряд, міністерства, громадські організації, в тому числі один вінок від делегації міста Пскова (!)). Пам’ятник у вигляді високого стилізованого меча нині доповнений 11-ма колонами у вигляді свічей з вибитими написами волинських повітів, де були найбільш криваві українсько-польські зіткнення (луцький, володимирський, костопольський, горохівський тощо).
Лист Президента Польщі, зачитаний на урочистості, не містив жодної згадки про Україну та українців, про ОУН і УПА, про злочини і “людобуйство”, натомість висловлював співчуття полякам та їх родинам, жертвам “волинських подій 1943-1944 рр.”, відзначав “героїзм захисників польської Волині” й стверджував про необхідність плекання пам’яті про ці події, які “в результаті Другої світової війни знищили частину нашої історії і традиції”.
Цьогорічне відзначення 65-их роковин трагедії на Волині і польсько-українському пограниччі прозвучало певним дисонансом у назагал доброзичливому розвиткові сучасних стосунків між Україною і Польщею. Основний мотив заходів полягав у збудженні націоналістичних почуттів польської громадськості, пригадуванні “великої Польщі з її цивілізаторською місією на Сході”, активізації зусиль деяких громадських організацій з метою домогтися визнання “геноциду” проти польського народу, офіційного засудження ідеології та діяльності ОУН і УПА як антигуманних “профашистських” організацій, які в роки Другої світової війни вчинили масові вбивства поляків, євреїв та українців. Для цього “антипольська акція” ОУН і УПА виривалася із загального контексту війни та окупації, представлялася як одностороння, нічим не виправдана антигуманна акція, в якій поляки і польське підпілля виступало безневинною жертвою, а український визвольний рух – агресивним і злочинним рухом, який не представляв жодних інтересів українського народу. З метою “обґрунтування” такої позиції в сучасній Польщі масовими накладами видається численна документальна й науково-популярна література. Достатньо згадати, що в 2006-2008 рр. масовими накладами вийшли три окремі видання документів під ідентичною назвою “Людобуйство (геноцид) польського населення, доконане українськими націоналістами з ОУН і УПА в 1939-1947 рр.” по трьох воєводствах – “львівському, станіславівському і тернопільському” (кожен том має понад 1200 стор. документальних записів свідків подій). У них втрати польського населення в західноукраїнських землях доводяться до 120 тис. осіб.
Немає сумніву в тому, що історія Другої світової війни й українсько-польських стосунків в її ході заслуговує прискіпливого дослідження вчених різних країн. Інтерес до цієї проблематики підсилюється тим, що український незалежницький рух, що розвивався в першій половині ХХ ст. між трьома потужними державами з тоталітарними або авторитарними урядами, мусив шукати союзників на міжнародній арені і не завжди цей вибір, як у випадку з гітлерівською Німеччиною, виявлявся раціональним і далекоглядним. Затиснутий між Польщею і комуністичним СРСР, він намагався знайти щонайменші можливості для реалізації самостійницького ідеалу, вступаючи у нерівний бій з переважаючими силами могутніх супротивників. Перелік українських жертв цієї війни та боротьби настільки великий, наскільки великим є нагромаджений вантаж брехні і фальсифікацій навколо нього. Історикам ще доведеться докласти багатьох зусиль, аби український образ цієї війни відповідав загальноприйнятим ідеалам правди і справедливості.