12 листопада 2015 року відбулось 17-те засідання наукового семінару відділу української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Доповідь на тему «Про-кидання (і/чи) про-будження: жіноче письмо українського модернізму як стихійний бунт» виголосила Роксолана Жаркова, літературознавиця, кандидатка філологічних наук, випускниця аспірантури кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка.
Доповідачка поділилася міркуваннями щодо ознак і означень жіночого дискурсу кінця ХІХ – початку ХХ століття, презентуючи свою монографію, що вийшла друком нещодавно («СТИхіЯ жіночого письма: саморепрезентація в українській модерністичній прозі кінця ХІХ – початку ХХ століття (Леся Українка, Ольга Кобилянська, Уляна Кравченко). – Львів : Норма – 2015 – 208 с.»).
Доповідь композиційно відображає горизонт проблематики «входження» жінки у літературу, окреслюючи цей процес, авторка послуговується метафорами «про-кидання» і «про-будження». Адже жіноче письмо як культурно-історичний феномен починається з «жіночого часу» в літературі, щоби згодом перетворитись у літературний «час жінок» (за Ю. Крістевою). Оприсутнення жінки на зламі століть як по-статі літератури змушує її саму про-живати і пере-живати свою стать як даність, водночас шукати спектр спроможностей розповісти про себе як про «множину історій». Жіноче письмо виступає також як спромужність – спроба жіночої мужності «оголення» свого тіла і свого голосу.
Р. Жаркова використовує метафору «про-кидання» на позначення «кидання» виклику часові письмом жінки. Оскільки жінка у своїй змушеності взаємодіяти з часом, конкурувати з часом і протидіяти часові, вербально перетворює час: з маскулінізованого векторного руху формує фемінізований циклічний плин – потік, текучість, течійність письма. В українському контексті – це бунт письмом проти народництва (С. Павличко) і колоніалізму (М. Шкандрій), це бунт жіночого письма проти догматизму традиційності.
Інша метафора – «про-будження», – на думку доповідачки, – це ствердження жінкою своєї присутності у бутті, своєї культурно-історичної видимості (у дискурсах Лесі Українки, Ольги Кобилянської та Уляни Кравченко). Входження на територію мови з наміром тут-буття як оселення в її поетико-стильовому просторі спонукає жінку-творчиню долати критерії чужості й відчуження, о-своюватися у тексті, оселятися в ньому. Адже саморепрезентативне жіноче письмо модернізму – це своєрідне текстове й над-текстове балансування між публічним та інтимним, між промовлянням і тишею, між категоріями «мати» і «бути». Відтак українські модерністки радикалізують цю бівалентність письма-буття: можна не мати (своєї мови, стилю, місця у каноні), але бути – проживати-ся у своєму письмі, яке виникає як щось бунтівливе, спонтанне, невмотивоване, з якого/у якому й народжується стихійна поетика: Вогню, Повітря, Води й Землі. Кожна з цих стихій реалізована – видимо чи приховано – у прозі трьох українських письменниць.
Дискусію розпочала Олена Синчак питанням про метафорику, адже, як відомо, американські лінгвістки, аналізуючи жіночий дискурс, використовують метафору «голосу». Тому важливо з’ясувати, яким чином співвідносяться поняття «обличчя» і «голос» у жіночому письмі, як про це пишуть французькі дослідниці.
Роксолана Жаркова відповіла, що англо-американська феміністична школа оперує поняттям «гендер» (тоді як французька використовує поняття «стать»), тому мова йде навіть не про голос, а про «голоси» у письмі, які можуть бути і жіночими, і чоловічими, залежно від того, про що мовить жінка і як вона відчуває. Коли ж говоримо про «голоси» і «обличчя» в письмі, то дослідники використовують обличчя презентанток виразної жіночої ізоляції (до прикладу, Антігона). У своєму дослідженні Р. Жаркова визначає «обличчя» образом Творчині – дикої, божевільної, взірцевої, самотворчині – яка має голос, відтак шукає власне обличчя.
Продовжив дискусію Данило Ільницький питанням про те, чи можна вважати жіноче письмо і жіночу літературу виразником національних інтересів, чи видимі у жіночому письмі (як наявні у жіночому рухові, в діяльності Н. Кобринської) ідеї української державності. Зі слів Роксолани Жаркової, українське жіноче письмо – це тип своєрідної боротьби за себе – за себе-жінку і за себе-людину. Цей незаперечний факт доводить, що в українській літературі кінця-початку ХІХ-ХХ ст. активно триває процес не лише фемінотворення, а й феміно-націо-творення: порушуючи питання жінки, письменниці порушують питання жінки-українки, яка бере активну участь у державотворенні.
Микола Ільницький запитав про літературознавчі й особисті враження Р. Жаркової від книги Ніли Зборовської, яка аналізує стосунки Лесі Українки з матір’ю з фройдистських позицій. Доповідачка висловила власне бачення, підкресливши, що праці Н. Зборовської мали на неї надзвичайний вплив. Цікавою є думка Н. Зборовської про взаємини жінок у родині Косачів: про конкурування Лесі з матір’ю, про маскулінізацію Лесі братом Михайлом, внутрішній голод родинних почуттів у душі самої Лариси Косач. Конфлікт мати/дочка характеризує рівень не-наслідування, а бажання бути собою, саморозвиватися незалежно у текстобутті.
Наостанок Микола Ільницький наголосив, що сильною стороною презентованої монографії є увага до Уляни Кравченко, спроба показати її як самобутню письменницю на авансцені української модерної літератури. А Данило Ільницький запитав про вплив жіночого письма модернізму на письмо чоловіче, на письмо майбутніх поколінь. Р. Жаркова зазначила, що існує певна співтематичність між письмом обох статей, однак різнить їх підхід до цих тем, спосіб себе-вияву у цих темах. Можливо, відповіді на ці питання буде знайдено у наступних дослідженнях.