Самвидавна періодика як джерело дослідження військово-політичної історії України кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст.

Проаналізовано зміст самвидавної («неформальної») періодики періоду перебудови, гласності, демократизації у СРСР (кінець 80-х – початок 90-х років ХХ ст.), зокрема акцентовану увагу на її значному джерельному потенціалі при дослідженні комплексу проблем військово-політичної історії Української РСР. Визначено особливості самвидаву як історичного джерела, вказано на специфіку появи «неформальних» часописів, встановлено географію їх поширення, ретроспективно проаналізовано висвітлення військово-політичних процесів в УРСР українськими «неформальними» виданнями. Відзначено, що самвидав – унікальне явище в новітній історії України, одне з визначальних джерел при дослідженні тогочасних суспільно-політичних процесів та військової історії, а поява цієї преси пов’язана з діяльністю «неформальних» громадсько-політичних організацій, які сприяли її поширенню. Наголошено, що в умовах відсутності доступу до офіційних засобів масової інформації, опозиційні до Комуністичної партії України громадсько-політичні організації використовували «неформальну» пресу як один з основних засобів комунікації з населенням республіки з метою розвінчання міфів влади у сфері національної історії, культури, політики минулого та сучасності. Зазначено, що тематична спрямованість видань коригувалася метою діяльності «неформальних» товариств, якісним складом редколегій видань, гостротою політичного моменту. Зроблено висновок, що в період наростання конфронтації національно-демократичних сил із КПУ значну увагу самвидав приділяв військово-політичній тематиці, зокрема дискредитації комуністичної ідеології, практичної діяльності КПУ, обґрунтовував невідворотність процесу відновлення української державності та національних збройних сил.