На
прикладі єпископа ЗРЦ Б. Ґенчі розкрито, як
радянська влада «втиснула» керівника протестантської Церкви в рух прихильників
миру. Зроблено спробу простежити, як це вплинуло на стосунки між священником (і
єпископом) та його вірянами і які мало наслідки для існування конфесії та
особистого життя священнослужителя. Проаналізовано маловідомі й невідомі архівні джерела Архіву та Музею Закарпатського
реформатського церковного округу, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, а також
документи й публікації у пресі того часу.
Стверджено,
що наукова
новизна роботи полягає в тому, що зв’язки Церков і руху прихильників миру досить рідко потрапляють у фокус уваги української
історіографії, а це дослідження
дає можливість заповнити білі плями, оскільки «холодна війна» виявлялася не
тільки в політичній, дипломатичній, військовій, економічній та науковій
площині, а як на Заході, так і на Сході вступила у визначальну взаємодію з
релігією, а отже, із церковними структурами та їхніми керівниками. Саме тому в
публікації акцентовано на впливі на життя та діяльність релігійних діячів т. зв.
руху миротворчого духівництва, наслідках
примусу до участі в ньому не тільки для окремих осіб, а й загалом для спільнот.
Через діяльність єпископа ЗРУ Б. Ґенчі зроблено спробу
розкрити певні особливості руху прихильників
миру, застосувавши підхід «знизу вгору» (bottom-up approach).
Виснувано, що коли Б. Ґенчі на
початку 1950-х років очолив керівництво ЗРЦ, то ще не усвідомлював намірів та планів
радянської влади, а вважав, що якщо доєднається до руху прихильників миру, то, можливо,
матиме більший простір для маневру як для себе особисто, так і для конфесії
загалом. Проте зауважено, що зі зростанням очікувань, спонукань, тиску органів
влади та їхніх керівників, які переходили у примус, для Б. Ґенчі – декана,
а згодом єпископа – з часом стало зрозуміло, що це не так, адже практикування
релігії не стало ні ширшим, ні вільнішим, не з’явилося і більше можливостей для
підтримання транскордонних зв’язків з іншими реформатами. Констатовано, що на
початку 1970-х років
наміри Б. Ґенчі зламалися об
радянську дійсність: він бачив, що його можливості маневрувати
– навіть попри участь у русі миротворчого
духівництва – не уникли примусу, а тим більше на стали незалежними чи
автономними. Обмеження простору його діяльності певною мірою потрактовано як
наслідко того, що він не цілком підкорився державній ідеології, а лише
дотримувався радянського законодавства у сфері релігії та вимагав цього від
свого духовенства і вірних. Такий стан інтерпретовано як двоїстість, у чому Б. Ґенчі на
початку 1950-х років звинувачував закарпатський
обласний уповноважений Ради у справах релігійних культів. Водночас
зауважено, що це може бути і підтвердженням того, що єпископ не був агентом або
таємним інформатором КДБ. Принаймні до сьогодні не виявлено архівних
матеріалів, які б це спростували.